Потім я пив квасиво, одпльовуючи гіркі стеблинки, і розумів, чому вона робила це так жадібно — адже кожен ковток повертав до розуміння, що все насправді.
Ми лежали, звикаючи до правди, наші долоні пітніли і висихали, цілунки були пекучі крізь припухлі губи, кілька разів Люська навіть завдала мені ліктем, щоб я її одпустив.
— Шуро, — шепотіла вона, — а чого ти тоді втік?
Чому вона називає мене Шурою, а не Сашком? Адже Шурою мене називали лише вдома.
— Я? Коли?
— Ну, тоді, на танцях?
— Яких? — щиро здивувався я, бо скільки їх було, таких танців, з яких я тікав.
— «Яких», «яких»! Ех, Шура ти й Шура, — удавано розсердилася вона, а тоді раптом передумала. — Одвернись, — наказала нарешті і знову удала з себе нетверезу.
Бо їй не хотілося звідси йти, навіть би й для того, що вона вирішила зробити все просто в ту саму, випиту нами, банку. Од чого їй набагато важче стало стримувати сміх. І аби допомогти їй, я також прошепотів:
— Одвернись, — і теж зліз додолу і учинив над банкою так само.
Однак почуття гумору змусило мене поплескати наповнену нами посудину й поставити її знову на підвіконня.
— Ну? — полегшено запитала вона мене, а я вирішив краще покласти її руку собі туди, де «ну» було непотрібне. Вона знов обхопила мене руками, які мусили бути лагідними, тобто такими, як у мріях, а не навпаки; однак поспіх не допускав ніжності, цілунки виявилися солоними од розсолу, отака реальність, але нехай краще вона, аніж нічого крім тривалих, нетривких мрій.
Це добре, що практичні сільські люди вкладають під матраца добрячі дошки, бо до якої міри могли розтягтися пружини, передбачити важко особливо, коли про це не встигаєш думати, бо перини вже попередньо втрамбувалися і дозволяли реальніших відчуттів, аніж почуттів. Деяка тверезість дозволила нам діяти навздогін тому, ще ми поспіхом прогавили попередньо; Люська вже не така чіпка була, а навіть дозволила собі подекуди уповільнювати, це тоді, коли я хотів навпаки це як танцюючи, коли кожен має ще й додаткову власну для цього музику.
Вона увірвалася гарчанням «москвича». При речено ляснули його дверцята. Наступна пауза знерухомила нас, краса Люсьчина принишкла неначе заворожені, слухали, як важко рипнув під ним ґанок, як невблаганні кроки нічними сунули до нас — Люська зіщулилася на мені, мертво вчепившися; краєчком глузду я напружився, не виймаючись, обхопити її з усіма речами перенестися під ліжко, але здолав лише запнутися з головою мереживом. Ми солодко і німо завмерли одне в одному, споглядали з-під візерунків і сутінок на двері, очікуючи кінця.
Кроки пошвидшали і стали, просунулась його вранішня голова. Закліпали очі і повернулися до вікна — там його чомусь привабила наша гріховна банка, яка вилискувала опукою скла й рідини. Він став над нею, міркуючи.
— Толя, ти? — почувся знадвору голос матері, вона хутко йшла від повітки, запинаючись у товсту хустку. — Де ти так їздив, бо ми заждались.
— Д-д-д, менти, зупинили, «вилазь!» «п’яний за рульом?» Де п’яний? то бідон пахне, кажу. «Кий бідон?» І повезли на кспертізу.
— Ну? — підійшла вона до вікна.
— Ну протокол, ну кспертіза. Ньдь. Д-д-д, потім мене одпустили, а бідоньчик — ні. Арестували.
І пригадав усі кривди в міліції, лаяв, бо він не був п’яний, а п’яна горілка, яка вихлюпнулася у салон його автомобіля.
— Ну?
— Шо «ну», а от шо я друзям скажу? — насилу прожував він.
— Ох, Толя, ну ти й Толя, — сказала вона.
На доказ він рвучко зітхав. І вирішив не говорити, бо взяв банку і гучно припав до неї вустами. Я не повірив, однак почув його переконливе «ковть», голосне і спрагле; насилу одхитнувся од рідини, додивляючись до неї, яка влягалася, накульбачившися у склі млявим коливанням ранку.
— Тьфу, мамо, — одплюнувся він настирним бадиллям. — Ну, намішали, ну електроліт, ньдь.
І припав ще дужче.
ЧОМУ НЕ ПОЦДАМ
Гавкати, гавкати: чому не «Дрезден», чому «Лейпціг»? І як тепер поіменують цей ресторан, якого тридцять років ремонтують і от, нарешті, чому він стоїть, центровий, через перехрестя до самісіньких Золотих воріт; чому там, саме там бігає голий чоловік?
Голіший за голого, бо лише в краватці на шиї, він кидається до кожного:
— Агбореканусіторе, о, дралючіколастроплачідо, гав-гав! інтрадермонтограчі девенітеляджіле, гав! гав!
Верещав плутаною мовою, з чого можна осягнути лише собачі звуки, та й то, коли він падав навкарачки; не сахаються лише ті, хто вкляк, не од оголеного вигляду, а що труси тримав у руці, і, впадаючи в сльози, тиче перехожим, падає навколішки, імітуючи четвероногого друга, вихляючи неіснуючим собачим своїм хвостом, тицяючи щоразу собі у ніс, нюхаючи їх, після чого рвучися вперед: