— О, дівчинка інтерисуєтьця спортом, ілі как?
— Ілі, закурить не найдецця?
Жокеї припинили розмову, їх подивував голосок, надто тембральний як про чарівне сотворіння. Однак юність її була неперевершеною.
— Ти не хочеш узнать, хто виграє в заїзді?
— Вобще-то поїсти, — щиро зізналася та.
Отам-то вона одразу навчилася дуже хитрому
сексові, — з підскоком, її вчили цьому ділові не на сідлі, а на брикетах пресованої соломи, вони також добре амортизують; до того ж на пресованій соломі не треба навіть стремен — фокус, яким володіють лише жокеї, полягав у тім, що на кінець фази треба рвучко наддати — це як коли їдеш верхи, то щопоштовху слід майже аритмічно, синкоповано полегшуватися на стременах, тоді і вершник і коняка рухаються набагато легше й приємніше для обох, як на клусі, рисистій ході, чвалі, так і на галопуванні. Галя страшенно раділа, що одразу потрапила туди, куди слід, бо в Чабанах цього нічого не знали не лише вчителі, навіть фізкультури, а також дембіля, навіть з десанту, а від них же ж вона сподівалася найбільше, бо ті володіють різними секретними прийомами, це відчувалося й на танцях, однак поза танцями далі простої «фізкультури», коли вона на всі Чабани кричала, діло не рухалось, ніякого порівняння з іподромними брикетами. Жокеї не кривдили її в вільний од жокейства час, але далі діло не рухалось, і хоч вони були люди геть не бідні, однак подарунки їхні вменшалися, навіть заміж ніхто вже не обіцяв, а коли діло дійшло до простих мисок з вівсяною кашею з місцевого вівса — швидко Галя збагнула: після жокеїв почнуться конюхи, а не менеджери. Обтрусивши назавжди солому, вона подалася далі в Київ.
Швидко збагнувши, що місто — хоч і не село, однак її тут швидше розміняють, аніж скінчиться юність. Вона різними способами видобула заочного атестата про завершення школи і, не гаючи часу, рвонула в Італію — прощавайте, чабани-конюхи. Вінченцо закохався з третього поштовху, тому, що той, триваючи назад, трошки обтискав, і це було солодше за любов, яка прийшла з шостої фрикції, бо в Генуї ніколи не було іподромів, де муштрують не коней, там ніколи не було сіл Чабанів, де окрім соєвої фабрики перспектив ніяких, вже з дванадцятого тичка він почав гарчати, а з двадцятого несподівано забелькотів незрозумілою мовою, прокричав цілісіньку ніч, не маючи зупинитися, чим подивував не лише Галю, а й Геную, переконавшися цим, що дівчина йому небайдужа — і жах охопив його, коли довідався, що завтра розлука:
— Адже віза кінчається, раґґацціно.
— Подовжимо візу, кара міа.
— Подовжить можна, але ніззя подовжить долг, в мене одберуть навсігда моє малоє підприємство.
— О, яке ти підприємство маєш?
Галина подивилася тоді в стелю, таку само, як і всі інші тут, бо місто Генуя не одне, їх тут п’ять міст Генуй; вони її надто втомили, вона хотіла лиш одного — в Чабани, одіспатись.
— По переробці цієї, сої.
— А де твоя фабрика, кара міа?
— В столиці в Києві, ось адреса, — вона взяла ручку й квадратними літерами назнаменувала йому в нотатнику на весь аркуш. — Приїзди, любий, як зможеш, я дуже буду ждать тебе.
Сказала вона втомлено, не сподіваючися навіть, якого результату завдадуть ці останні слова. Той одразу побіг одчиняти сейфа, а також телефонувати в банк, аби підготували суму про ліквідацію «конто», тобто рахунку.
— Я приїду до тебе, коли все владнаєш, ми будемо вирощувати сою, будемо щасливі, — шепотів він.
Так, що вона поцілувала його по-справжньому, смакуючи язиком.
Таксі, довгенько покружлявши Києвом, зупинилося біля дивовижної, ні на що не схожої, споруди Золотих воріт; вони вийшли, вийняли його валізи, й Вінченцо зачаровано озирнувся:
— Що це, кара міа?
— Це готель.
— Готель?
— Я не жилала, шоб ти жив у якомусь такому простому, а лише в такому, якого нєт ніде в мірє.
Він уже навчився розуміти її без слів і ладен був лише милуватися її аеродинамікою, нетерплячішою навіть за власні поривання; заплативши на вході лишню гривню, вона вблагала пустити їх за п’ять хвилин до відкриття, запросила гостя — той подивувався з нечуваного дизайну, від якого відгонило справжнім подихом тисячоліть.
— Я оце оформила наші документи сюди, до нашого гнізда любві, ти такого в Генуї не побачиш.
— Колізею кохання... — озирав він дивовижну, як і власні почуття, споруду.
Галя-Ліна підійшла до вартівника й, тицьнувши ще гривню, попросила ламаною українською, аби її валізи постояли тут п'ять-шість хвилин.