Тепер навіть консул і адвокат перезирнулися з перекладачем, а той лише знизав плечима, не міг же він пояснити Вінченцеві, що слово «кара» в нас означає геть протилежне, а не до чого італійці звикли.
— Ну, ви пустіть собаку по її сліду, я вимагаю! — бентежився він.
— Обязательно, — твердо вимовив начвідділку і красномовною кульковою ручкою поклав трусики до пакету.
ТЕТРАФОНІЯ
Любі Задніпровській
— А чого воно наче не крутиться?
— Ні, я так не можу, я так не люблю всих цих записів-шмаписів...
— Та не будь Кучмою, це не цифровий диктофон.
— Все, вирубай, не хочу, я не можу отак...
— Ну все, все, вирубав, бач, не горить навіть вогник, ну, давай.
— Ну я не можу оце все, коли записують, краще пам’ять треба розвивать, а не диктофони; це ж душевне переживання, ну, коротше, дзвонять мені вночі (а ще до цього дві ночі недоспала, ну, думаю, зара як вирубаюсь, як висплюсь), дзвонить наша вохровка:
— Любо, приїдь, у нас чепе, у нас музей не здається під сигналізацію, мабуть, форточка одкрита.
Я тут всередині вся матюкаюсь: «це ж, блін, взагалі не моє чергування, в той день чергувала
Оксана», але та так хитренько живе, без телефона, в Дарниці десь закрилась, шли їй телеграми на село дідусеві, я одна тут, бо я одна в відпустці, як дура сиджу в Києві, щоб мені посеред ночі з роботи дзвонили: «Любо, їдьте, Любо, виручте, Любо, спасіть, — така тринденція, — словом, рятуйте!» Ми ж науковці, ми відповідаємо за експозицію, вохровка не може сама одімкнуть її, й зачинити ту забацану форточку, і знову все позамикати; коротше, я поперлась. Тільки думала заснути нарешті, і тут вже думаю: «життя повне пригод», бо без цього все якось по режиму йде, думаю, треба вибиватись із потоку. Ну, спочатку довго чекала тролейбуса, погано же ходять в цей час, потім доки я оце на метрі дочухрала до «Університету», виходжу, значить, ну, тут вже нема часу, чого я поперлася? А ця нещасна вохровка мені кричала в телефон:
— «Беріть таксі, Любо, я вам все оплачу, ой, оплачу ж в два кінці!»
Я розумію, що вона добра жінка, Ганя, і чого мені було тоді не сісти в тачку? Ну мені жалко чужих грошей, і свої жаль, хоча їм мене ніколи не було жалко; і я, дура, поперлася комунальним транспортом, доки ще ходить. І виходжу, чешу собі скромненько, і бачу собі, що в тому такому довгому проході, який з двох боків ґратами одгороджений, чомусь вже нікого нема, і тоді мене перший жах попередив, бо воно так вже неприємно, бо вже коли йде на дванадцяту, і от цей довгий безлюдний коридор — це перший сигнал небезпеки. Потім якась парочка таких собі інтелігентиків проскочила, мені аж полегшало, далі йду, іду, іду, і знову ні душі, куди вони всі поховались? І от вже коли вихід на Паньківську, там видно небо, дивлюсь, там повен Місяць, наче кахлем вимощений, блищить. Паньківська порожня. Значить, ні машин, ні людей, сама я йду, значить, отак шмигаю, і от нарешті Саксаганського, а на ній дофіга машин, людей подекуди, поодиноко, і я так вибираю, де б проскочити на той бік.
А тут зупиняється одна машина, така гіпершикарна, якої марки — не розберу, ну — наче «вольво» таке вищого класу, така шикарно-темна, а вся блищить, ну в фільмах такі люблять показувать, гіпер-пупер, і от вона мене не пускає. Я роблю крок обійти, і вона туди. Я назад кілька кроків проскочити, а в машині сидить такий кльовий чувак і не пускає. Такий весь престижний — тканина на ньому червонаста, така добряча, і сам він такий підкачаний, такий з біцепсом, він, поважний, за кермом, я так хочу обійти його разом з його авто, а він сам так бездоганно одягнутий, модна ця така на ньому фєнька, підтягнутий на ньому стрижка ретельна, такий євродизайн, тільки-но з тренажера.
Салон в нього такий шикарний, пердіманокль, освітлення там не таке, з прибабахом, і музика, не просто тобі стерео, а цілий телетеатр, не звук, а саунд, і я б не здивувалася, якби в нього у салоні було охолоджене джакузі. І так він двері одчиняє привітно, а звідти так повільно повіяло спершу парфумами геть продвинутими, а потім кондиціонером дорогим, а вечір же, спекота така, а тут тобі холодняк з чарівними звуками.
Тобто на «Окружну» — не поїде, це ясно; ну а я теж — не якийсь там тобі нічний метелик, така скромна, інтелігентна, хочу обійти його машину, а він задкує, я туди-сюди, і він теж машиною, і нічого при цьому не каже, і я починаю розуміти, що він дивиться якось крізь мене, тобто напевно, що бачить якусь іншу жінку, тобто дивиться автоматично, так само рухається, отак засмаглою рукою двері одчиняє трошки, щоб не весь холод випустить разом зі звуками, і отак показує: «сідай».