Ну, голосу я не чула, тому я так рукою одмахуюся беззвучно, мовляв: туди, туди котися собі, і він мене пропустив, і коли я перебігала дорогу, периферійним оком дивлюсь, він так стоїть, тобто не відразу газнув. Тобто стоїть, думає, може, баришня передумає, може, вона не така черства; а далі я не знаю, далі йшла, не оглядалась, так що, може, він і поїхав, я не фіксувала, чи він, чи не він — машини так і шастали тоді.
Ну, в музеї повний переляк, «беркут» приїхав, стоїть, жде невідомо чого; ну, продам секрет, що:
— Галочко, ну чому, — кажу, — ви без мене не одкрили помешкання і не закрили ту довбану кватирку?
І знаєте, що вона сказала? Ганя?
— Не положено, — каже, — по інструкції без наукового співробітника.
Такий пердіманокль. Це вже не перший раз — коли буря вибила ту ж само дристану кватирку, там теж була паніка з вохрами, з «беркутом», біганина через весь Київ з усіх кінців, щоб ту кватирку правильно закрить. Отже ми вдвох починаємо знову зривати печатки, одклеювати наліпки, виймати ключі — і не можемо. Довбаний ключ провертається в замкові, а не одмикає, як ми його вдвох не крутили.
— Бачте, — шепоче Ганя, — а ви не вірите. Я тут уже стою скільки і чую ваш голос ізсередини, як ви мене звідти, замкнута, так жалібно кличете.
Вона вже не раз у нас містифікувалася, жалілася, що чує звідти вночі шелести, грюки. «Плаття шарудять, діти маненькі балуються», — шепотіла вона частенько.
Наші інші вохровці скільки не прислухалися, а їм такого не було, а ця так тихенько плачеться, що їй є.
— От чую ваш голос, як ви там кричите, — шепотить вона, — наче «рятуйте!» отак жалібно, «прибери руки!» і все таке.
— Ганю, Ганю, я не там, я тут, — торсаю її за плече.
— Знаю, знаю, — скинула мою руку, — но так дуже бігали ви там, просилися, тупотіли.
А ключ крутиться, як по маслу, і не одкри-ває,це хорошо з одного боку: якщо ключем музей не одкриєш, то вже одмичкою й поготів. От маразм, час іде, ми нічого не можемо зробить, от єдрьона, отаке чепе.
Один «беркутівець», що по тривозі виїхав, тут давно вже чекав, я йому кажу:
— Ви чоловік, ви робіть що хочете, ось вам коробка ключів.
Чортихнувся, взяв того ключа, сунув і з першого разу одімкнув. Господи. І так на нас дивиться, як на ідіоток, так само, як ми дивилися на того ключа. Ну, ми поодмикали, кватирку тут довбану задовбали, позамикали все знов, сигналізацію я здала, все, аріведерчі.
Ну, я на метро встигла зекономити до «Либідської», щоб швидше, а там далі вже візьму тачку, бо вони там луплять в три тарифи, добігла до «Автовокзалу», думаю, піднімусь по проспекту, так буде теж економніше, я думала по поверхні пройти, а дивлюся, там повно машин, там кругом розвороти, розв’язка, такі дорогі машини, такі темні всі, що не дуже там побігаєш, бо, може, тут дехто на «Окружну» їде з певними думками, та почне взад-вперед не пускать через дорогу, а що йому варто? Сиди, педалі смикай, а ти навколо машини бігай, не пускайся.
І от я вскакую в перехід, а він там, під землею, складний такий; і знову мені страшно, і чому — я сама ще не знаю, може, тому, що такий само суцільний коридор, як я до Паньківської бігла між ґратами, ну, така само аналогія, бо там мені теж неприємно було, і от я знову потрапляю в таку само довгу ситуацію, довгий такий глянець, там же завжди різні торговки стоять, а тепер тільки кахлі самі блищать, нікого нема, тільки світло горить, так мертво, наче сюди місяць пробиває світлом.
І я отак по цьому коридору чешу-чешу і чую вже, що за мною хтось іде, такий чувак, така чорна сорочка довга, десь йому за тридцять, так під сорок, я так мигцем оглянулася — чувак, я так прискорила, коридор довгий такий, я так стиснулась вся в ньому, я як зачешу по ньому, отак зразу сумочку перекинула навхрест, не бігла, а так дуже 7* швидко, не знаю, може, й бігла, хіба зафіксуєш, так, великий, великий прогон, і коли я вже бігла так неприемно, мені чогось ввижалося, що там самечки він мене й дожене, і тут мені поперек якась людина шастнула, і так мені вже полегшало, що периферично зиркнула, а та людина сама побачила і швидко так в інший бік. Шмигнула. Я як зачешу, що вискакую вже з цього коридору нагору, а тут же мені ще на проспект вирулить, рулю і периферично дивлюсь — а той чувак чеше. Ну, я до автовокзалу, а він теж, на відстані, правда. Я таки вирулила на проспект і вже не бачу, а чую, що він чеше за мною. Ну, думаю:
— Не треба лякатися, ну, в усякому разі він же не кидався на мене, в коридорі начебто не приставав і, може, наші дистанції співпадають, може, йому по тому ж маршруту.
А сама думаю: