тут в мені прокинувся боксер, я такого стану ще ні разу до того не відчувала — таке страшне бажання дати в щелепу й більшь нікуди. В мене відбулася така страшна мобілізація, я ж підготувалася до смертельного бою, і тут раптом така «сільська» моя хатка мила з рушниками, що я лише тут розслабилася вся, що в мене виникло бажання люте таке: хук з лівої. Ніколи в житті не билась, дітей навіть по попі не могла тріснуть; а тут з підсвідомих дрімучих лісів: ударить в морду.
Може, я колись в минулих життях була боксером? Боже, таке незреалізоване дать в мордяку, як у японців, які можуть побоксувати гумове опудало свого начальника для розрядки стресу.
Ну, я потім залізла в ванну і одразу думала там все зразу з себе й змити: очі, очі оті карячкуваті, оцей кривий ніс, і він, цей, в чорній сорочці — не проходить, так, що мене почало в ванні всю трясти, коли я нарешті розслабилась.
І тут ця історія бере й починає продовжуватись, бо я на другий день біжу на Дніпро, бо знаю, що Дніпро змиє все. Ну чому мене туди поперло очиститись? Треба було в аптеку валеніуму накупить, а я, як кожна дура, у вихідний пруся не на Довбичку, а ліворуч, бо там русло підходить під пляж і там я проти течії годину намахалася, поки одпустило. Бо погода така з вітерцем, раптом отак похолодало, такий вітер пісок підняв на пляжі, вихори такі, що в воді гострі такі хвильки, що очі бризками забиває, ну, це саме те, що треба, такий додатковий душ для нервів. Але нормально. Зібралася, чешу, там є така широка алея, де попереду такий поворот, там навіть оці лавочки стоять, вийшла на офіційну таку алею, де завжди дофіга народу, завжди дофіга, центральна така широченна алея, а збоку там така трава з кущами, з прогалинами, берізки там якісь такі, і тут я починаю думати:
— Чого народу нема?
Денно так, нормально, а людей — нуль, іду собі, озираюся.
Коли чувак. Такий за тридцять років, вираз такий не кримінальний, засмаглий такий, і він мене якось так обходить, що навіть не дивиться на мене, а так починає індиферентно переганяти, що я пригальмувала, в мене на чуваків уже небезпеки сигнал, і я починаю відчувати, як в мене вмикається автопілот — ззаду нікого, спереду — нікого, лише один чувак цей так індиферентно йде, поруч нікого, ну, як в пустелі, такого начебто не може бути, ну — Гідропарк посеред білого дня, містика, бляха, жодної душі; і якби це був собі якийсь закуточок там, а тут же завжди повнісінько, тут же валеоцентр, завжди пердунів повно; якось у мене всередині зашурхотіло, я так уже вповільнила ходу, «іди, парень, іди впєрьод»; і він так начебто іде, такий на вигляд геть безпечний, наче він десь отут поруч працює по прокату човнів, чи в шашличній; і так віддаляється, віддаляється, «з Богом, парень», а потім в мене таке підкралось: «от не буду я з ним йти по одній алеї», якесь таке, чогось мені не хотілось по одній з ним іти, що я починаю розуміти, треба якось очиститись, а тут такий березнячок, я бачу, чувак вже далеко перегнав мене, і я так ступила убік, гасонула до стовбурів, берізку обняла, ну які півсекунди пройшло і вже одразу одпустило, і вже ніякого екстазу, і так легко вже обертаюсь — і так у мене все падає: чувак.
Я бачила, як він уже був на дистанції кілометр попереду — де він взявся? Це вже, мабуть, шизофренія якась загострюється — як це могло фізично трапитись? І він стоїть рівнісінько супроти, як він встиг? Ну, я ж лише притулилась до берези, і не шепотіла до неї ніяких ритуалів, просто отак тілом торкнулася, ну якась мить, ну дві миті, не більше — ну як він тут? Якби він навіть біг, то не встиг так швидко, і ці дерева, і ця довбана алея, і ми тет-а-тет, і в мене така думка:
— Знову.
І я так: «Господи, ну що це причепилось?» що я так підсвідомо беру оцю сумку й перекидаю навхрест і вчіпляюся в неї, як в свій порятунок, бо більше ні в що, і дивлюсь: де люди? Озираюсь деревами, а їх нема, й бачу, шо над нами не небо, а ніч, тобто повне сонце, я на нього дивлюся з останньою надією, таке кругле над головою, вимощене кахлем, мертве таке стало, і розумію, що це повен Місяць. Пустеля. І тільки я і він.
І тут мені стало так страшно, як ніколи в житті. Що мені замиготіли в очах спершу чомусь ґратчасті паркани проходу вузького на Паньківську, і як вони потроху облямовуються кахлями нічного підземного переходу, все навколо ними так поділено; все вернулось: тут доля мене дожене. Отут, серед цих вкритих кахлями беріз, тобто на алеї, яка згорнулася в коридор умить з оцим чуваком навпроти і з оцим усвідомленням страшним, що не можна нікуди бігти.