Я враз пригадала: коли я була студенткою, я була в морзі, і там дійсно був коридор, і там надранні кахлі, дійсно довжелезний, це на Сирці, до речі, і там на ношах скрізь мертвяків оброблених вивозять і вздовж ставлять, і в коридорах вони там були, і по кімнатах; і от там ідеш випещеним блискучим ходом, там же вся антисанітарія в значенні санітарії, кругом хлорка і формалін, що я отут серед беріз: морг! Нема лише запахів хімічних. Мертвяцька така дійсність, передчуття її. І все вимощене кахлями підземельними, тільки б каблуки не роз’їхались, бо хлорка вологістю своєю проникає скрізь, де слизько. Дура. Не хотіла в «мерседесі», маєш в формаліні. Бачу: чоловік цей іде.
І в м-мене страх. Цей страх починається з-під колін, що я зрозуміла, що він в мене по ногах отак: д-д-д-д-д! І звідти пішла така страшна трансляція переляку, відчаю, і я вже хапаюся за останню свою сумку, але навіть не можу думати, що оце зараз я йому розкажу все про балончик? — повна кома. Ну інша планета, ну, Господи, ну чому нікого? чому трапилось таке безлюддя тривале? а він так дивиться на мене своїми очима такими, і я починаю розуміти, що бачить крізь мене кудись наче далі, тобто бачить перед собою якусь іншу істоту, і що мене тут немає взагалі, тому він може робити зі мною все, що сам хоче, а не я. І от зараз почнуться маневри ці страшні, Боже. Оці каблуки знову, крики. Бо сказано «злочинець і жертва — як ключ і замочок», одне до одного підходять; ну, це такий ключик, до якого кожен стане замочком, хоче він того, чи ні, бо це злочинець захоче, а більш ніхто не знає, чого. Ну й одержала цю несподіванку. Де були попередження, — і от маю тепер третій, ніч посеред твого дня, який згортається тепер навколо місячним вибіленим коридором, абсолютний документальний варіант, коли чуєш знову цокіт своїх каблучків, а потім починаєш розуміти, що це ти вже біжиш, і ти чуєш стукіт, наче не ти, а хтось хоче достукатися до тебе.
Я вмить упізнала цей дивовижний звук, коли до мене в кабінет отак якось не по-своєму постукано, я одчиняю тоді двері і бачу охайного такого, ну, асоціативно він нагадує диктора з телебачення, гумориста такого. Руденький такий, майже русявий, біла сорочечка, весь сам чистесенький, краваточка, гарно підстрижений, живий такий, очі приємні, блакитні, активний, гарно, стильно вбраний.
І заходить з хлопчиком, височеньким таким, років чотирнадцять, я на хлопчика тоді так мигцем, бо він якось був наче не тут.
— Добрий день, — каже старший, — до кого тут звернутись?
Каже такою мовою, такою українською свідомою.
— Я слухаю вас, — кажу йому й називаю себе.
Він одразу починає викладати плакати такі
друковані, схеми, з портретами діячів, ну, й починає про те, що він такий волинянин, патріот, що треба рухати націю, що треба інакше формувати свідомість, тобто не інакше, а так, як було колись; ну я слухаю, бо ззовні дуже приємний такий, як картинка, такий бадьорий, очей не одведеш.
— Ну, я формую нову українську еліту й мені потрібна допомога вашого музею.
— Чому саме нашого?
— Тому що Лесі Українки.
І так поважно озирається на свого хлопчика, той виймає папери, де стоять під проектами схвальні підписи наших відомих академіків, усіх шанованих юдей, і в хлопчика так якось дивно рухається обличчя, що наче це він, і не він.
— Це мій син Лесь.
Хлопчик на якусь мить став наче трохи інший знов, невловимо так, і чоловік до сина поважно так звертається:
— Ось ми з сином робимо цю програму, яка має освітити шлях, тобто поки що нас небагато.
Говорить логічно, активно так, фонетика бездоганна.
— Я слухаю вас, — кажу.
— Освіта, бачте, в нас хибна, от ми застосували іншу з сином, — шановно киває в його бік, — їздимо, влаштовуємо, показуємо, заохочуємо людей, пробиваємо культурний дух народу, розумієте?
Киває він мені на аркуші з бланками, печатками, відомими підписами. Що я спочатку дивлюся і не врубаюся, до чого він хилить.
— То в чому суть? — питаю.
— Суть нової освіти, що ми граємося в образи, усталені в нашій духовності, і розвиваємо їх далі, але вже не на папері, а в житті, розумієте? Лише в такий спосіб можна поновити нашу деформовану духовність — продовжити здобутки, але в буквальному сенсі. Ми, так би мовити, з сином
Лесем, — шановливий кивок до хлопця, — якби втілюємо, сказати б, граємося в «Лісову пісню».
Западає пауза, під час якої я намагаюся не дивитися на сина, а той цілком спокійно сприймає мене.