— Як? — знову питаюся.
— Я — «Дядько Лев», — каже добродій і потім киває на сина, — а він — «Лукаш», і за цим принципом ми продовжуємо всі взаємостосунки. Наприклад, якби в «Лісовій пісні» зв’язок між нами двома не увірвався в сюжеті, то невідомо, якби склалося далі духовне життя і доля цього персонажа, розумієте? Якби не урвався вплив Лева, то все б склалося на користь правдивої ситуації, а не хибної, ясно?
В цей час на обличчя Леся-Лукаша набігає новий вираз, лише я не можу уявити, який. І я чую, як починаю питати його, а чим я можу тут допомогти, і наче крізь воду чую, як він відповідає, що Музей Лесі Українки саме й існує для того, аби впроваджувати в життя ідеї Лесі Українки, а не лише зберігати, консервувати їх; і наші всі погляди починають перехрещуватися, і я ніяк не можу збагнути, в якій я тут ролі — Мавки чи Килини? І я починаю підсвідомо відчувати вибір, який я маю здійснити одразу, рефлекторно, я, середньоарифметична українка. І яку участь я братиму в усіх їхніх наступних заходах, тут у мене вже починає відбуватися входження, і разом з тим починає виникати бажання покликати сюди когось зі старших науковців і спихнути на них цю концепцію; і починаю озиратися на двері, щоб учепитися в них зором і спробувати вийти, покликати, аби хтось розібрався в цих принципах, і починаю бачити, як Лукаш одразу виймає ніжно сопілку таку дерев’яну, але яку я раніше не бачила навіть в музеях — усю вирізану такими орнаментами ромбічними і хвилястими, і підносить до вуст, і музики я не чую, а бачу її: я стою перед ними обома, а коли озираюся, то позаду бачу того чувака, який потроху підсовується до мене з-за берез, автоматично дивиться, такий, не кримінального геть вигляду, але з яким одразу алея перетворюється на нічний блискучий тунель з вимитим запахом формаліну; і я маю чухрати по ній, як на дистанції, і ніхто не скаже, чи добіжу, а тут поруч грає ніжними пальцями на сопілці хлопчик, а тато його схвально, шанобливо так киває влад музиці. Це як той слизький ключ марно провертається в замкові музею, так і мій мозок не може ні за що зачепитись; я озираюся і бачу на лиці чувака корч, і він, дивлячись крізь мене, рушає до мене рішучо; що я, притиснувшись до сумочки, кидаюся не вперед, а проломом між тими двома, розштовхнула батька з сином; і я так швидко зачесала, так на грані бігу, а там ліворуч різко за кущем починається головний проспект такий для прогулянок; біжу і думаю, ну ж, зараза, де ж я помру? І тут я бачу, що вибігаю з фільму жахів — ідуть повно бабців якихось, діти бігають, повно різних милих старих і молодих людей, туди, — звідтіля, де лише маніяк і бідна жінка; а тут повно ходять всі такі розслаблені сонечком, натуральна містика, дивовижна містика, тобто все виписане життям, навколо малеча, пенсіонери різні, я вас люблю, Боже, як я їх люблю за це, фінтілі-шмінтілі, кульки надимні, вереск, писк буття, пташки, траса вирує, як артерія, чувака я вже не відчуваю, люди, як я люблю вас таких, і всі спокійні такі, в пляжному настрої, тут ніхто нікого не боїться — тут взагалі не про це. А я з пекла видралась; а тут уже пішли потоки життя суцільного, райські кущі, тут вже інший вимір пішов, тут уже не для маніяків, інший потік пішов, і я подумала:
— Вискочила.
ЗЕЛЕНАВЕ
Чому в автобусі? Чіпляються просто тут, незважаючи ні на швидкість, ні на кондуктора. Ні, не до мене. Ну, на мене ніколи не зважають, на людину, яка, власне, іде пастись. Отак, по дорозі на роботу, щоб і на ній було чого перехопити, бо там не напасешся.
— Та відчепіться! — зойкнула дівчина.
Її звук відскочив від лискучо поголеної потилиці кривдника. Якою бритвою він користувався? Вона ідеально імітувала алопізм, і це дуже дивно було бачити на голові геть не старого молодика. Джинси мав занадто розкішні, як про лисину. Весь автобус відскакував, заломлювався в ній би досконало, якби не складки над шиєю. Вони, саме вони викликали огиду в дівчини, що вона висмикнула в типа свою руку й вискочила на тій зупинці, що й я.
Це було помилкою. Бо той тип також.
Позаяк тут стояло ще кілька чоловіків, то я з майже спокійною душею подалася геть. За дерева, за кущі, бо часу мала обмаль. Зате багацько кропиви, яку мала увібгати в не меншого кулька. Отак бери ножичком, отако пальчиком придави, кусь і в кульочка.
Жалива стояла тут, мов мініатюрний сосновий ліс, це якщо відволіктися і окинути образним оком плантацію. Дивуючи не кількістю, а тим, що чомусь зараз ніхто не хоче практично користатися з цього дива. Може, тому, що всі тепер прагнуть пепсі-коли?
Тут мені здалося, що наче щось поруч гукнуло чи крикнуло. Це якщо ударом в живіт чийогось вигука припинити. Однак навколишній затишок хутко поглинув це відчуття.