...Й не отямилася, плюнула на трюмо, пляж звідти зник ураз, швидко знайшла на кухні балона з газом, подивувало, що схожий чимось на ту сулію, лише куціший і не прозорий.
Одхекалася лише біля вудки. Підхопила мішок кошеної трави під зручний бік, думаючи про кролів, чи їстимуть вони, адже туди вступив бензиновий дух.
За її спиною поставали три нескінченні дими, рвучись під небо, тріскотнява пожеж перекривала й людський лемент, аякже, вогонь міг перекинутися. Тонька підняла з води поплавок, потім витягла порожній гачок, на якого вловився пролиск вранішнього сонця.
ІДЕЯ НЕЗРИМОГО АВТА
— Життя змушує жити, — думав Вович. — Хіба це життя? Машини вистачає на один виїзд, це життя, якщо длубаєшся з ходовою довше, ніж на ній їздиш, еге, награчуєш, еге, хтось запізнюється на свято і трапиться щедрий? Всі гади на метро кинулись, аякже, завірюха, єдине добре, що світлофори заліпило, і котися собі, куди хочеш. Однак навіть такі думки не гріли, і Вович вирішив, що на сьогодні досить і неквапом завернув додому, вона зійшла з хідника рвучко, очі вперті в небо, сяйнув у фарі фанатичний блакитний спалах очей, тріск тіла об капот, дригнула ногами так, що зблиснула чорною смужечкою трусів, одкинута в кучугуру; Вович вискочив, хапав під неживі гомілки, а перед очима ще дригалися ноги з чорними трусиками, тягнув у салон, не знаючи — везти до лікарні чи в ярок, бо яка правда, хто доведе? Отой сніг, що котиться з неба, чи світлофор, осліплений ним, якщо єдиний свідок, що од удару перетворилася на речовий доказ? Він сів, узявся, стиснув кермо, щоби прийти до тями, і не одразу відчув, як йому жарко стало. Навколо ані душі, він знову виліз із кабіни, розстібнув куртку, знайшов там серце, потер, озирнув вікна, вони всі, передноворічні, світилися або ялинкою, або таким же телевізором. Вович додав до цього зблиск цигарки і з першим димом втягнув думку про те, як гівняно кінчається старий рік.
— У ярок, — майже вголос сказав він.
Прогазував і подерся лисими шинами проти
льоду, тискаючи на педалі, як на велосипеді, з такими ж матюками.
— Огогой, — відгукнулося ззаду, і лише за другим разом він збагнув, що труп ожив. Струснувши фарбованими світлими кучерями, жінка оддмухнула їх зі своїх блакитних очей і сказала:
— Це ж нада буть такою дурою.
— Ну да, — прокахикнув недавню цигарку він, — треба ж, дамочко, хоч якось правила руху виконувать.
— Я не про те, — простогнала вона, — я про життя.
Однак в кабіні перегаром не війнуло, і Вович вирішив, що вона має резон.
— Да, життя, воно, да, — отак сказав він, бо не зміг уголос сформулювати свої попередні думки про пасажирів, які поховалися у метро.
— Закурить, — попросило життя позад нього, і він, не озираючись, подав пачку.
— Прикурить, — додало воно і довго не могло влучити в електрозапальничку.
— Там попільничка є, — кивнув на дверцята він.
— Ого, та тут стільки класних бичків, — зраділо воно, — класно живеш.
— То од пасажирів, — пояснив він і збагнув, що виправдовується. — Забирай усі, мені не жалко.
Почув, як вона там шкрябнула нігтями, а потім, як у стереоефектах, полізла в попільничку навпроти.
— А куди ми, блін, ідемо? — почала обтрушувати шубку.
— Це філософське питання, — відповів Вович, йому вже ставало цікаво, а не страшно.
— Ага, філософське, бо в мене бабок нема, — занепокоїлася вона, але, не почувши відповіді, заспокоїлася; затягнулася, так, що навіть потім уважно глянула на цигарку. — Ясно, філософське, бо яке ж іще, це ж треба додуматись, під машину кидатись.
Вович загальмував.
— Кидатись? — ще раз в очах злетіла постать, дригнувши білими ногами там, де не було чулків, і влучила в сніговий замет. — Треба було б у метро стрибать, — перемкнув він на низьку швидкість, бо вирішив, що його розігрують.
— Ага, в метро, розігналась, там стіко народу, і щоби потім кожне пальцем тикало. Ти не повіриш, я вже була тут замерзла ждать, блін, доки хто проїде.
— Машини не ходять?
— Ні, зупиняються, путана, думають. Як тут жить? Вона ще раз уважно оглянула цигарку і потягнула. Потім заходилася обмацювати себе, дослухавшися дотиків.