— О, ліфон порвався, — скрушно зітхнула.
Він почав думати, що то за слово, «ліфон»,
аж доки наважився зиркнути на неї крізь дзеркальце — одкинулася так, що показала край чулків, однак хутко засмикнулась. Лише раз, коли поверталася боком, застогнала, бо садно на стегні відлунилося болем. Засміялася, закашлялася димом:
— Ну, це вже гаплик, як це я додумалась? Нормальна. І не каліка, чого, його, питається, ще нада? Ну он же каліки і то живуть. Ну? Так нє, додумалась, дура. Спасибі, що тормознув, а то б про що ми зараз говорили? — куцо реготнула вона.
— Ти в натурі? — не вірив Вович.
— А то ж як. Да, закрутило життя. От тіко хотіла з ним порвать, а тепер про це навіть смішно вспомнить. У тебе хіба такого не бувало?
Вович їхав і думав про те, що все його вільне од ремонту життя йде на гранування. І чим далі, то більше треба запчастин, а іномарок розвелося стільки, що за ними не вженешся. А що буде далі?
— Мовчиш? Ти ким робиш?
— Шофером я роблю.
-Де?
— В самого себе, — буркнув він, бо на мить йому здалося: він в снігову заметіль кидається під колеса авта, де за кермом сидить така блондинка.
— Да, буває, — видихнула вона з димом, і тут машину потягло боком; Вович наддав газу, колеса люто крутилися, доки не влучили в порожній каналізаційний люк, машина надсадно смикнулася й захлинулась. Фанатичний погляд фар вихопив горішні гілки. Вович зітхнув і вимкнув їх світло.
— Да, — сказала вона ще раз.
— Що — «да»?
— Ну, в смислі ями. Отак живеш і не знаєш, де тебе чекає.
Сніг лагідно припадав до вікон, і, здавалося, було чутно, як він це робить. Вович пригадав, що недопив термоса, налляв чаю.
— Да, отак раз — і все навпаки, — затягнулася вона й засьорбнула. — Повний комфорт, — потягнулася вона.
Вович засміявся, бо уявив, яка в нього тепер ходова, і як тепер добиратись до гаража; він взяв у неї чай, засьорбнув ідіотські думки, а натомість зосередився на її панчохах, крізь які тьмяніли недоречні в темряві ноги, його рука вже торкалася їх, а він ще про це не знав, тобто не вірив їм, пальцям, аж коли вона одклала в попільничку цигарку і повільно долонькою згори натиснула на його руку, тоді він здобув дотик, і перший же поцілунок влучив у вуста, відчувши, як вони швидко дихають, і хоча обидва заплуталися в шубці, та хутко знайшлися знову, і перекособочена машина охопила їх обіймами, накотилася, гадаючи; чи то пасажирка зойкає через забите стегно, чи, може, од того, що забула про нього.
Він отямився од того, що плаче, доки не збагнув, що то не його, а її сльози, і ніжно пальчиками утер, шкодуючи, що не зробив це поцілунком, тому сльози ринули з неї так, що вона ледве встигала говорити:
— Дура я, огой, дура.
А він переконував її, що це не так, а вона шепотіла: «ти ж нічого не знаєш», йому хотілося сказати, що знає все, однак боявся, що прозвучить банально.
Сніг сипався, додаючи тиші, і здавалося, салон злітає вгору; нарешті це помітила і вона, засміялася крізь сльози.
Старий рік скінчився разом з чаєм. Підсунувши кілька ломак під колесо, він наддав газу, так, що авто потроху посунулося з пастки і майже видряпалося, коли вона зненацька запитала:
— А куди ми ідемо?
Вович про це не думав, а коли почав міркувати, колесо знову посунуло назад.
— Ну, «куди»... Можна, наприклад, в лікарню.
— У лікарню? Під Новий рік?
— Нехай подивляться.
— Що подивляться?
— Ну, рентген там, чи що, — мимрив далі Вович.
— Рентген! — болісно скрикнула вона. — Я? Я кидалася під машину, щоб мене потім у рентген везли?
І, вискочивши в завірюху, зникла.
БІЛОВЩУК
Я давно казав, що Мунк пацан. Проти одного двірника з Пітерської номер вісім, бо він був лисий, але конопатий навіть там. Тому він був геть жовтий, як морквина.
Особливо руки, бо він ними збирав старі речі, а потім переминав, сушив, сортував. Тоді не було секонд хенду, а лише «старії вєщь» — ходили тоді дворами такі крикуни й скуповували. Потім в провінцію продавали? Невідомо, бо вони й там скуповували весь непотріб.
— Старії вєщь! — кричали вони з вулиці, й наш рудий двірник усе одразу їм виносив, не торгуючись.
Бо він був німий; ми знали, що це не так, раз на рік він міг сказати два-три заповітні слова.
Часто ми робили все, аби вони в нього злетіли з вуст, але ніколи нам цього не вдавалось. Бо він навіть не матюкався, що було заведено серед двірників; навколо тоді їх було дуже багато й жодного на це не треба було провокувати, вони самі провокували кого завгодно своїм матом.
Бо серед них повно було й бандитів. Морока кожному з них була навчити своєму ремеслу когось іншого. Бо бандитизм увесь був підконтрольний криміналітету. І треба було когось пристосувати, а потім примусити робити собі на користь.