— Дє він хова золото? — питали вони нас, менших.
І ми одразу були винуваті, бо не знали. Бандити за це довго мучили нас мовчанкою; ми були певні, що кожен з них має багацько цікавих життєвих епізодів. Але вони виймали лише крихти з них — чудернацьку запальничку у вигляді чобітка, або екзотичного портсигара з зішкрябаним орлом, царським чи фашистським. В них була історія у вигляді мундштуків, завжди із набірної пластмаси, порядок кольорів — це був певний шифр, й ми знали, що такі мають бути й ручки фінок. Але фінки показували у особливих випадках, це треба було дуже вислужитись; постояти, наприклад, на шухері, доки вони курять, багатозначно так і повільно, загадково посміхаючись до цигарок:
— То дє золото?
Вони мали підозру, що він ховає його глибоко в смітті, але їм за статусом не личило в ньому длубатись. І тому вони удавали, що прагнуть інших ^ємниць, важливих, якими володіють рецидивісти, а не прості бандити.
Нам було соромно, бо наш двірник розбирав руїни, спалені сараї, отже він знав, де люди ховають коштовності — інакше чого б це длубався з ломом цілісінький день? А головне, чого б він увесь вік мовчав?
Вони всі хотіли бути не простими бандитами, а рецидивістами, але для цього треба було сідати в тюрму. Сідати вони не хотіли, і тому казали:
— Вовко, лізь!
Чесно скажу, що страху в мене перед крадіжкою не було, бо за мною стояла сила-силенна людей, які вже курили із портсигарів. Боявся я не її, а рудого двірника, найбільше тоді, коли він сідав у затінку, вивалював з мішка старе взуття, брав звідти і голіруч залегко оддирав підметки. Я уявляв, що буде зі мною, бо я навіть не черевик.
— А він не жид? — питалися бандити.
Дійсно, він був занадто рудий як про слов’янина. Про жидів я знав, що це такі пташки, яких повнісінько в нашім дворі; вже згодом, виросши, я довідався, що то горобці.
— А ти, Біловщук, не жид? — питалися бандити.
— Ні, — відказував я.
— Тоді лізь.
Бо тут часто переселяли, і покидалися цілі бараки, або й цілі блоки, і там лишалося усілякого, цілими поверхами виселяли. І, ясно, усе те, що приховано з-перед війни — евакуації, окупації — по старих житлах, ясно, було золота повно. І хто знав? Ясно хто.
Бо він нікого у свою мусорку не пускав, ніхто й разу не бачив, що там робиться, бо такого замка він начепив, що навіть на гаражі в дяді Шури був менший — а, між іншим, то було державне авто і мусіло берегтися як зіниця ока.
Ми довго вираховували двірника й довго вибирали день, в якому ми поховалися за парканом, аби двірник міг спокійно піти пообідать.
І от мене підсаджують з тилу до вікна, бо мені було п’ять років і я міг пролізти, де жоден уголовник не зможе. То нічого, що головатий, просто я дуже кучерявий, а голова залегко пройшла повз чуприну. Усе інше вони теж проштовхнули, а самі поховались за паркан — стояти гуртом на шухері.
Я увійшов туди. В мусорці в нього виявилося чистіше, ніж по деяких хатах; все стояло прибране, підметене й окремо лежало сміття, окремо речі, так, що навіть окремо підошви од черевиків; мене вразило, що вони, одідрані, світили переважно не цвяхами, а такими кілочками дерев’яними. Хто б повірив, що черевики цілі епохи на такому можуть триматись?
Я насилу пригадав про золото. Ясно, що воно було десь тут — інакше чого б він так ретельно прибирав?
Єдино, чого він не зміг подолати в цім храмі, це пахощів, — вони смерділи всі зразу, й дуже дивними були в сонячних променях, повітрі. Лише було геть неясно, де шукати скарб, тому я вибрав найбільшого бака і засунув руки.
І в цей час речі відчули господаря. З’явився нечутно, однак влучив у промінь, і все одразу стало золотим, що, не озираючись, я знав: він стоїть за спиною.
Я не озирнувся, а закричав щосили, бо уявив, що буде зі мною, коли він візьме мене однією рукою за чуба, а іншою за плечі, й ніякі дерев’яні гвіздочки мене не втримають, не завадять одірвати залегко, як і належить усьому, що тут підпадало під сортирування.
Бандити, зачувши, умить урвали п’яти разом із шухером.
Вікна всі в дворі од зойку розчахнулись, мешканці не розуміли крику, адже війни давно нема...
А я зрозумів смерть; цей рудий на мене дивився, як усі глухі, які не розуміють крику; його дивував вираз обличчя, він жував, додивляючись, як одна його стара річ в баку раптом ожила й тріпоче.
Його лице знову не означало нічого, саме тому ми всі його й боялися, бо ніколи не вгадаєш, що в нього на думці; а для мене цей його погляд, аніякий, означав лише одне: я вже знав, я вже бачив, як б’ються глухонімі, вони не чують благань, а гатять, як у тісто.