Я дивився проти сонця на веснянкувате руде обличчя, і його подив додавав мені страху. Я кричав ще дужче, а він однаково нічого не робив і не чув, і міг через це мені зробити все.
Він покинув жувати і витяг мене на подвір’я й тут побачив, як усі вікна вирячилися на нього. І вмить ошкірились проти нього, півбудинку вже й вискочило. Блатних же не було, щоб пояснити, що насправді трапилось. А люди чують і бачать, як зі смітника рудий виводить дитину.
Тоді я збагнув, що ніхто його не порятує. Мовчазного, чужого тут морквяного чоловіка, до якого ставляться усі, як до асенізатора, хто наважився тягать за руку кучерявого законного мешканця Біловщука. Один я знав, що замість убити мене він просто взяв і вивів надвір — але поміж нас стояв нелюдський крик.
Я швидко збагнув, як це зробити: я почав пісять.
Спершу засміялися бабусі, бо ми тут у дворі багато їм шкоди завдавали, їм було приємно, нарешті, побачити одного такого, який принаймні зараз таким не є.
А за старенькими й усі інші, хто повискакували надвір, бо калюжка більшала.
Я щосили її робив, навіть тоді, коли перестали кричать, зупинитися я не міг. Доки й він не посміхнувся.
Полудень. Літо. Він сміється, а я пісяю. До того в нього ніколи на рудому обличчі не було аніякого виразу. Це був перший.
СЛОВО ЛЮБОВ
Крапало на гіпофіз цілий день, я це помітив, уже приїхавши на кінцеву — ясно, що там ніхто не ждав, коли раптом далеко за мокрими кущами побачив білу постать, яка мигичила на лавочці.
— Хто це такий ідіот, як я?
В школі такого самого не існувало й здавна, а тут побачив дівчину, зачіска її досконаліша за парик, тобто мжичка не пошкодила. Вона встала, й з удаваної радості я збагнув, що теж не впізнала. Хоча пройшло п’ять років, однак контактні лінзи в нас замінили окуляри, а особливо спотворював пам’ять одяг, для нас, колишніх, недоступний. Невпізнання тривало мить, цілу мить, аби радість зустрічі стала убивчою. «Людка чи Мілка?» — мижичило в голові; так мало часу пройшло, а вже забулося найголовніше.
— Людка! — писнув я.
— Толька! — заверещала вона.
«А може, Мілка?» — лякнувся я обох імен, однак щасливо пригадав їх, бо вони були —Людмила.
Ми втрапили в обійми й крутилися, мотляючи кульки з харчами, і тут я відчув полегкість, що ніхто не прийшов на зустріч, адже призначену задалеку, далі, далі, аніж куцих п’ять років. Бо спина в неї виявилася надто легкою для такої пружності, тобто вік пішов на користь. Так, ідея гарна — зустрітися класом в ювілей і відзначити його на катері. Однак коли по телефону розписували, хто які харчі купить, вже відчувалася теперішня мжичка — не сказати б, холодна, але якась вогка. Тут я ще встиг подумати, що ніколи не торкався Людки, навіть на випускному вечорі примудрився не потанцювати з нею. Чому? Це була велика загадка для такого великого мудька, як я.
— А я думаю, ну якого ще одного дурня принесе сюди? — верещала вона, одхекавшись од першої радості.
Так, щось єднало нас, наприклад, відсутність парасольок, свою я не взяв принципово, щоб віднадити дощ.
— А я думаю, — посміхалася вона, — от візьму зонтік — і обов’язково дощ піде. Тому й не взяла, ну?
Вмить скисла, узрівши, що я теж без парасольки — обгорнув її курткою й легко, несподівано сказав:
— Любов моя, — мало не засміявся.
Бовкнув найдурнішим зі своїх голосів — наче
вона могла знати про мою таємну любов у 8-му класі, якою я любив її аж по 9-й — про це не здогадувався навіть класний керівник, викладач фізкультури. Незважаючи на ці обставини, спина її раптом обм’якла. Тут я, мудько, згадав, що нікому не освідчувався в коханні, навіть жартома. Вже вирішив пояснити про злощасний 8-й клас, коли відчув її губи. Якби міг думати, то здивувався, адже прилинути, тримаючи кульки під тісною курткою, — річ неможлива — де ж вони взялися, губи, котрі виявилися швидшими за просту правду, що вони цілують?
Загалом, мудьки — це такі люди, які спершу все мають спланувати, а потім вимагати, щоб саме так і відбувалось. Бо тут відчув, що кульки попадали — як це могло взагалі статись? Тобто значно пізніше пригадав, чи кульки пригадали?
Добре, що ми на них не сіли й не розквецяли харч — а куди б поскладали всю нашу одежу? Чому не робили цього в 9-му, 10-му, 11-му класах, не кажучи про 8-й? Якби міг думати, то вирішив: вона така само мудьоха. Хоч у неї було хворе серце, вона вперто ходила на фізкультуру, аби такий я міг, затамувавши погляд, бачити, як вона, наприклад, закидає баскетбольного м’яча. Досконаліше за будь-якого хлопця. Чого ті м’ячі коштували, знала лише мама та дільничий лікар. Навіть наш класний керівник не знав, бо якось облапав її у підсобці. Не сподівався, що вона виявиться дужою, навіть без крику сама видерлась, і це я помітив, як вона потім хапалась за валідол. Валідол! У 8-му класі...