— Знаєш, — казав він їй між поцілунками, — а віагру я таки не встиг випить.
— Я теж, — засміялася вона, а потім їх ще довго веселила ідейка, а що вийде, якщо отам, на морозі, віагру підсипать кіношному дідові, може, вона б його гріла, він же й досі стовбичить там разом зі своїми бурульками.
Коли вони скинули надокучливу ковдру, то він зрадів, що не помилився — тіло в неї виявилося таким самісінько, як він його уявив уперше за цілою купою одяганок — з жовто-білої глини. Тут він помітив, що вона дивиться йому в очі ніжно, майже журно.
— Знаєш, — казала вона, — чого я в житті найбільше боюся? Самого життя, — казала вона серйозно, що Женікові ледь вдалося стримати посмішку. Але, подумавши, вирішив: «А чого ж іще в ньому можна боятись?»
ГОЛА
У неї була трикімнатна квартира. А ще були такі руки, Боже, ні, не пітняві, а, сказа-гладенькі, але холодні; і скільки разів я її, Ла] проводжав, а зайти до неї попити чаю не нав вався, навіть коли вона позичала конспекта, г давала, лише запросивши додому. Однак ми сі проти дому на лавочці, вона виймала руки і да їх мені, я тримав, як Ісус Христос рибини, та не відбувалось, бо ми обидва думали тоді про ловіка, сановника, який залишив їй квартиру тобто меблі; і я картав себе за те, чому я тут, н мені здавалося, що я хитріший од себе?
— О, — показала вона на Місяць.
Ще б пак, розводна студентка з хатою -мрія справжнього однокурсника, кожного, не зростав вище гуртожитку, в кого вона пози конспекти, а їхати доводилося до неї, цигані тої, додому. Починалася думка про себе, яки хто, бо Лариса Шевко мала все для щастя, т талію з там, де треба, фігурою, очі і все -іб але тримання це робило своє, ти потроху відчував себе, своє тіло, яке од тривкого тримання може перетворитися на таке мерзле.
Отже, ти забирав свого холодного підручника чи конспекта, віз його тролейбусом назад, радіючи, що всі пасажири не здогадуються, звідкіля ти вирвався, і це незнання загальне давало, відроджувало тепло, що ти навіть, підсміюючися, міг розгорнути свою ношу і звідти почитати, й навіть так захопитися, що забути Ларису з її Місяцем угорі.
До аспірантури нас потрапило двоє: я — через невпинні перемоги на студентських та міжвузівських конференціях, вона ж через бурхливу діяльність, і тому для мене було загадкою, через яку.
Так само, як загадково вона й захистила свою докторську, за неї проголосувало лише четверо зі вченої ради, а одинадцятеро були категорично проти:
— Невдала компіляція.
Та що там — сам Русалимський видав нищівну рецензію, і який же був загальний подив, коли ВАК оголосив про надання докторства. Всі кинулися до Русалимського, а той щебече, возносить раптом її докторську дисертацію до небес; ми відчули себе рибами. Особливо, як вона посіла нашу кафедру, нічого спільного до тематики взагалі не маючи, й почали заспокоювати себе думками, що підловимо її на крадіжці ідей зі студентських курсових та дипломних робіт, як це було, на такім от плагіаті попався наш декан і після того перестав бути деканом.
— Я вимагаю од вас роботи! — казала вона на кожному засіданні.
— Ну... — казали ми.
— Хіба я багато вимагаю? Покажіть мені, на що здатні, от і все, я хочу це бачити, — і кожен відчував провину, бо знав, що зроблено надто мало, аби ця «Лярвиса» сиділа нам на шиї, без своєї жодної, хоч би напівсправжньої наукової статті.
Якої? Щоби ми щосили пояснювали їй науковість, якою самі володіли. Тому я відкопав забуті теорії Марра та почав втюхувати їх за свої, очікуючи бодай-якого результату од її компіляцій. Цитував його, видаючи за розвідки Потебні, а потім із жахом усвідомлював, що вони в дечому перетинаються.
Я навіть тихцем переклеїв місцями для неї обкладинки цих авторів і зловтішно відчув, як холодіє в руках той папір, з якого пнуться на світ цитовані першоджерела.
Чому я не зробив цього, ще в аспірантурі бувши? Ще коли вона рвалася в кандидати? Чому? Рятувати ж треба було науку, яка лише почала зводитися на ноги. Чому чому я не допоміг їй тоді, коли ще міг?
Вистрибував я, аспірант, вистрибувала моя самодіяльність. Лише не робила цього студентка Сидоренко, найвеселіша на тодішній наш факультет.