Він вважав себе Сковородою, навчав про єднання з природою й проводив уроки фізкультури надворі. Що хтось не втримався і кинув з коридору вогнегасника, на жаль, влучив лише в спину, однак фізорг втратив свідомість. Правда, не назавжди. Винуватого не знайшли, бо тим хтось був я.
Вона знала! Вона знала й про це, бо була точнісінько такою мудьохою, адже це вона, єдина, з якою я не перекинувся жодним словом у 8-му, особливо після вогнегасника. Після якого фізкультурник взагалі покинув лапати, навіть завучиху, математичку — та ходила люта, червона, за що одразу погіршила йому розклад.
Себто кохання було таємне, а жертви — явними.
— Скажи, — шепотіла вона.
— Любов моя, — і це виявилося не важче, аніж жбурнути балона.
Що влучив одразу, це відчув потім, тобто трохи краще, аніж вона баскетбольним м’ячем, і щосили не вірив, що вже відбувається, триває, мамо рідна, й не потребує аніяких страхів там, підготовок і такого іншого, як годиться в людей, тобто наче ми коханці вже сто років, а не кількох хвилин чи секунд.
Я націлявся, правда, йому в лисину, тому мудькові, шкільному керівникові 8-го Б, а зараз ми влучили, наче робили це з випускного вечора, навіть досконаліше, я маю на увазі, що коли їхали на непотрібний ювілей, то вже знали, що він лише на нас двох; бо були створені, певно, одне для одного, тому й лякалися, шукали все життя перший раз щоразу лише таких, з ким би це було проблемою, зате можна справедливо долати праведні перешкоди й безконечно випробовувати почуття. Зрештою, якщо почуття треба випробовувати — чи почуття вони взагалі? Про випробування нам товкмачило все навколо, навіть шкільні програми, не кажучи про вузівські, які були ще дужче.
Це тому, що навколо всі — мудьки, не кажучи про мудьох, й не вірили: проблем не існує ніяких, однак треба змарнувати півжиття, цілісіньких п’ять років, аби дійшло. І як? На мокрій лавочці, яка раптом побачила на собі таких же голих ідіотів, які хутко встигали, не марнуючись на поцілунки — для них — місце поза кущами. Навіть у будь-яку маршрутку, чи й у катер можна вдвох влізти, не кажучи про метро, й цілуватися, скіко влізе — ні в кого не викличе зауважень, адже вони не потребують додаткових квитків.
А тут потребували, бо лавочка встигла сохнути швидше, аніж мокла, швидше, аніж ми встигали, вона знала, що якби й стояла на Північнім полюсі, то однаково б розпашілася, й навіть і там лякнулася всіма дошками своїми, бо стільки дурості накопичилось за час, а, особливо, що залегко можна було чекати аж наступного ювілею, такого, щоб знову цілий клас не з’явився на зустріч. Рівняний клас, ми й тоді були не дуже дружні, тому завжди програвали чемпіонат з баскетболу, незважаючи на всі переваги: керівник же в нас — фізкультурник. Особливо програвали після балону, то цей різновид спорту в нас взагалі занепав. Не тому, що покинула великий спорт центрофорвардка, а тому, що вчитель навіть глянути в її бік остерігався, бо хтось жбурляв балони точніше, аніж вона м’ячі.
— Скажи, — кусалася вона.
— Любов моя.
Белькотів однозначно, не витрачався на складніші звуки, яких я не вживав.
Катер не приходив і не приходив, а я збагнув, чому вона, сильна, хворіла колись на серце, бо, окрім фізкультурника, ніхто не розумів, чого вона й сама не розуміла, де вже про нас, школярів, які, відомо, дозрівали повільніше, аніж школярки. Особливо природжені баскетболістки, які стояли на фізкультурі першими по зросту, що лише аж в 9-му класі поступилися хлопцям. Та й вищими ми не стали розумнішими — змінилася ціла епоха, і всі довготелесо думали про майбутнє життя, а не про теперішнє.
Це добре, що вчасно по всіх школах замінили старі вогнегасники на нові, втричі менші. Інакше б він, убивши викладача, міг убити й святі почуття, дуже несміливі серед школярів.
— Навіщо ти взяла парика? — нарешті запитав я, коли ми перший раз одхекались.
— Я знала, тобі завжди подобались блондинки.
Вона знала! Якщо я цього не знав. Які блондинки, коли кращого волосся не існує, аніж каштанове, я все життя лише шукав такого. Добре — що перука, добре — що не перефарбувалась, що б я робив, розминувшись з таким розкішним кольором? Вологим таким, найніжнішим.
— Ой, а де він? —лапнулася вона голови.
— Ексгібіціоністи вкрали.
— Хто?
— Або вуаєристи, — нарешті зблиснув інтелектом.