Якого мені завжди бракувало у 8-му класі. Адже це лише зараз вийшли словники, які мають усі відповідні терміни.
Доки вона шукала цигарку, я одягнув на себе її білу перуку.
— Або транссексуали, — засміялася вона так, що вдавилася першим димом.
І слава Богу, бо картинка виявилася б ще смішнішою: двоє голих під дощиком сидять на лавці, одягнуті лише у цигарковий дим.
— А хто це, екс... ну, ці самі?
— Це такі мудьки, які підглядають за такими мудьками, як ми, — огорнув я її курточкою. — Однак в дощ — вони відпочивають.
Бо вони не були дурніші за катера.
— Жаль, — скинула вона курточку.
— Ти їх жалієш? — перехопив я цигарку.
— Жаль, що ніхто не бачить. Бо от я — не вірю, сама собі не вірю, розумієш?
Вона мала рацію. Я також не вірив, усе довге життя це була проблема, з першого разу ніколи не виходило, а коли й виходило, то кепсько — тобто не так, як планував, а тут, слава Всевишньому, продумать не встиг. Отож слід було перевірить принципи, бо під рукою було таке тіло, яке вчасно покинуло баскетбол, особливо там, де були білі смужки, такі яскраві, що додавали досконалості засмазі навколо од моїх дотиків і дощу й торкатися безкарно можна було більше, ніж, наприклад би на випускному вальсі. Я б подумав, що багато можу розповісти, наприклад, правду про балон, однак поцілунок в її виявився кращий за цигарковий, без фільтру втягнув думки, на які багаті мудьки. Цигарка впала у перуку й засвистіла, однак їм було не до того, вони виявилися єдиними ексгібіціоністами, ладними засвідчити, що починалася ще одна правда, або, нарешті, шкільна історія, яка свого часу проґавила сама себе; тому поспішала, а раптом дощик скінчиться чи таки припреться колишній клас із безліччю своїх безіменних, змарнованих кохань, з ідіотською кількістю цікавих історій, лише не про любов, а про якусь там фізику з ботанікою, як, наприклад, налили в акваріум спирту, і що потім та нещасна жаба витворяла.
Капітан катеру дбайливо сканував матюками берегову лінію, хоча чудово знав, за такої погоди групові екскурсії мудьків зриваються. Звісно, він був старий і тому вживав цю, вочевидь, застарілу лексику — так чи інак вона була вже не про нас. Бо які ж ми мудьки? Зізнаюся, правда, зблиснула дум очка така, піти й добряче прокататися катером; однак на ньому, головне, не було ніяких кущів.
СЕКС I КЕНГУРУ
Це все проклята фотографія, слава Богу, що уряд її заборонив і оддав увесь український фоторинок закордонним фірмам. Однак, незважаючи на це, мій козел не підкорився та продовжував робити чорно-білі фотки, ну?
— Тому що чорно-біла — це справжнє мистецтво, вона концептуальна, розумієш? А не ота кольорова профанація, яку друкують автоматично корейці. Автоматично! Хто з нормальних людей може з таким погодитися?
Найстрашніше для сімейного життя, що знайшлося в Києві ще кілька козлів із серйозних людей, які беруть і замовляють моєму козлу серію фото з архітектурою, і він витер пилюку зі свого допотопного фотоапарата й щез у відрядження. Так далеко він вишукував примхливі, якісь унікальні споруди, що я, нарешті, змогла сісти біля підвіконня, підперти рукою голову і підбити підсумки нашим почуттям.
— Ти не так мене збуджуєш! — обурювався він, коли я його збуджувала. — Ну хто тепер це так робить? — сердився він. — Хто тепер так це робить?
— А як?
— Ти хіба не бачила фільм «Секс і кенгуру»?
Дійсно, як це я могла проґавити фільм про тих
сумчастих, і про те, як вони збуджують двоногих.
— Сумками, чи що? — намагалася запитати я.
— Що «сумками»?
— Сумками збуджувати треба? — зажурено дивилася я на свій живіт і навіть помацала там, де сумка була відсутня.
— Боже, яка ти в мене дурна, — одвертався він до стіни, хутко й обурено засинаючи.
Боже, скільки років я його якось збуджувала, а тепер виявилося, що то була помилка. Не так збуджувала — а ти мене так, як треба, кохав?
І Інна, й Іра, і дві Олі переконували, що в нього хтось є, з ким він регулярно дивиться сексуальні передачі з «Циклу тварин». А потім під отим екраном впроваджує в життя. Наче в нас у хаті нема такого ж телевізора з такими ж програмами і з таким же гарненьким килимком під тумбочкою.
— Бо інакше, як же він може збуджуватися за допомогою далеких австралійських ссавців? — авторитетно доводила Інна, бо навіть одного разу була активісткою товариства захисту тварин. — Ясно, що зраджує.
— Там живуть бушмени, і вони весь час щось новеньке вигадують. Особливо в сезон посухи, коли їм робити нічого. І кенгуру навколо стрибають, їм теж робити нічого. Отак і доходять якось згоди.