— Блін, поламаєте! — волав шофер, але його, підпільного крадія, кілька разів не пустили в двері, бо режисер був на порозі, неначе боксерський тренер, неначе його вказівки про фініш хтось чує на сліпучому квадраті.
Гойдався офіс, калатав альков, кінокамери благали плівок, синхронно їх ковтнувши, заглинувши останні перфорації, добре, що ніхто, окрім них, цього не відчув, особливо Вітьок міг стримувати, а міг наддати, хто про це, окрім неї, ще тут знав? Хто, окрім неї, бо і та вже не вона, втрачаючи радість до руху, а лише до судомин, які перевершили, подужали тіло, одкинувши його безвісти, лише й змогли, що крикнути...
...Разом сміялися, одкинувши сльози щастя, тобто утерши їх одне з одного, закутавшись у рулонну марлію од сторонніх очей, обійнявшись упритул, як у танго, провальсували в кабінет і зачинились.
Одягання їхнє було таке, вони жадібно утиналися очима в кожен клапоть тіла, який зникав під одягом.
Тут він зловив себе на думці, як це по-дурному прозвучить, коли він назве, наприклад, своє ім’я, або запитає про її; а потім подумав, що це не важливо, часу ж тепер безмір, що воно назветься, надійде саме по собі, вигадає для цього момент, тобто по-своєму перефразував відому сентенцію Віталія Кличка про нокаут.
Водій, вантажачи чергову секцію в пікап, мало не впустив її, забачивши: вони зі сміхом цілуються, вискочивши на вулицю.
Як вона довгенько потім любила згадувати:
— Пішли назавжди з малого кіно у найбільше.
ҐУДЗИК В НІКУДИ
— Це ж не по нашому профілю, — кволо намагався одбрехатися я.
— Ти, Вадиме, дуже розумний. Все, що нам спускає райком, все по нашому, — казав заввідділом, тому що він мав партквитка, а я ні.
— Чому?
— Ти б хотів, аби нам це спустив горком? Дограємось.
Ясно, що зазначена проблема взагалі не має вирішення, якщо нами, архітекторами, хочуть її заткнуть.
— Ми ж не експлуатаційники, ми, бляха, високі уми, проектанти, то чому ж ми...
— Тобі щось не ясно? — наказово гримнув шеф.
Я немічно взяв ті злощасні папірці, не підозрюючи навіть, яким чудом це все обернеться, ні, не для мене, а для райкому.
Дзвонив я довго. Бо це був будинок, де мешкало різне начальство, найцентровіший на Хрещатику, пародія на Кремль, лише зірка на ньому трохи більша; що лише перед цим виставляли тридцятиметрового Брежнєва, щороку домальовуючи йому нову зірку. Я тиснув пігулку дзвоника, благаючи, щоби ці двері ніколи не відкрилися, а от коли вирішив радісно тікати звідти, вони рипнули і на порозі з’явився дідок, застарий навіть для власних років.
— Ну, ви заходьте, — одрубав він мені шлях, блиснувши занадто світлими очима, — ви таки заходьте, отут сідайте, ну, — він намацав стільця і спритно підсунув мені, — ви посидьте, а я трохи, знаєте, поперу. Я, знаєте ви, люблю попрати шкарпетки. А ви любите?
Я намагався знайти вірну відповідь, шукав її серед інших, але всі вони були не про шкарпетки.
— Я, хочете? Я, ну, й вам поперу.
— Ні, дякую, в мене чисті, — озирався я велетенською квартирою імперського планування, з вмонтованими у стіни різьбленими шафами, між якими недоречно компонувалася миска з мильною піною. Він намацав її і урочисто випростався.
— А от ви даремно, бо знаєте, хто мене навчив прати шкарпетки?
«Мафусаїл», — не встиг подумати я, як почув відповідь приголомшливішу:
— Ль-ль-єнін!
«Кранти», — подумав я. Особливо, коли побачив на вікні шворочку, там сушилося вже чимало попраних їх.