— Я написав так багато пісень, що мої очі не витримали. Мені ще батько казав, він казав мені: «ну не пиши ти так багато пісень, залиш щось іншим, ну?» А я писав і писав їх, бо ніхто інший не зміг додуматися про те, про що додумався я. Ну?
«Пересунути портрет? Хто наважиться?» — думав я, аби не говорити про пісні, бо якщо він почне зараз мені їх співати, то я теж, певно, осліпну.
— Люди здавна їх писали, — зітхав дідок, — але ніхто не здогадався перекласти на музику історію партії. Всю історію партії.
Я впустив папірці. І не наважувався їх піднімати.
«Де ж взяти стільки нот?» — осягав я.
Штовхаючи пальцями поперед себе незрячість, дідок спритно кинувся до шаф. Ухопивши навпомацки кілька тек зі стосів, він тицьнув мені їх на коліна — там були рельєфні клинописи; провівши по них пальцями, дідок урочисто видихнув:
— «Лєнін — нєтлєнєн»... Ну, це вже про ленінський етап «Іскри», а ось, — він знову кинувся до полиць, — ні, це про Адама Сміта, ось! —
Він вихопив одну і притис. — Ось, первісний комунізм.
— А... музика? Ви її — теж?.. — намагався я тактовно подолати цю загадку.
— Музику — народ. Все, що краще ним написане, лягло на слова. Ось цей цикл, — він притис міцніше теку, — на мотив «Прощання слов’янки».
— А «На сопки Маньчжурії» у вас що? —діловито поцікавився я.
— Це коли партія була у підпіллі! — радісно вигукнув дідок і подався шукати відповідника.
Навіщо я бовкнув про «Маньчжурію?» Він почав виймати зошити, бігати пальцями, неначе піаніст, опуками знаків, я заворожено слідкував за цими вправними дотиками і мене, як архітектора, заворожувала думка, а яким робом це письмо створюється?
«Чимось на зразок контролерського компостера», — заспокоївся я нарешті.
— От тільки біда, ну? Нікому це не потрібно.
— Як це? Хто таке сказав?
— Сусіди. Скільки разів я намагався зобов’язати їх співати... Ну, хоч би одну оду, ну хоч би про три складові наукового комунізму. Не хочуть. А це ж на мотив «Чіо-чіо-сан», — зітхнув він. — Мабуть, тому, що вони не справжні.
— Хто? Сусіди?
— Несправжні комуністи.
І вперся незрячими зіницями туди, в простір, тобто в велетенського ґудзика. В мене піднялася хвиля.
— Треба справжніх пошукать, — майже прошепотів я.
— Де? Де, молодий чоловіче? — недовіра боролася в його голосі зі сподіваннями.
— В райкомі, — видихнув я. — Організувати певний для цього день після роботи, щоби вони всі там збиралися і розучували. А як же?
— Не захотять. Ні, не будуть співати, — напружений голос свідчив, що надію він, попри ці слова, ще має.
— Захотять, — сказав я твердо. — Натисніть на них через горком — і захотять.
ТИРЛИЩЕ
Оповідання було чотириноге, сиділо двома тулубами обабіч лавки, типової для автовокзалу, з одного боку дригало ногами:
— Він же приїхав із Рави Руської і його тут ніхто не знав. Приїхав, і характер в нього такий впертий, що м’яса не їсть, а лише вінігретанство. І нема нікого, щоб мене предупредіть, бо на вид він такий важний, раніше вчительом був, що я за нього вийшла заміж. А потім бачу — що таке: п’є. І я йому кажу:
— Давай якось починать прекращать.
А він мені:
— Я ж не п’яниця, я такий, що можу в будь-яку мить припинити.
— Ну й прекращай чи припиняй, як тобі удобніше, — кажу.
— Навіщо, — каже він, — як мені подобається, а як не буде, тоді й покину.
— Ти ж вінігретанець, чого ж ти собі водку позволяєш, га? — кажу.
— Горілка — це ж не м’ясне, — отако відповідає.
Дійсно, думаю, ніде не сказано, що горілка — це скоромне, бо коли Євангелія писалася, тоді ж горілки ще не було в ті хароші святі часи. Хитрий такий виявився, усе робив для того, «щоб не пустувати себе приймаком» — каже. Шо вже почала пустувать себе приймачкою, оце.
Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так усміхнеться і скаже:
— Тирло.
— Що? — питаю я з хати, бо по-їхньому не понімаю.
— Тирлище! — і цілий день ні пари з уст, хіба що піднесе до них стакан.
Но вже ж не поніма, що водка може нравиться безконечно, і кінця їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідіцьця в цьом. Що вже почав опускацьця і в лічной жизні, наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:
— Дай склянку.
Що я не зразу розумію, при чому тут вобще скло, а то в них, на Западній, так стакан називається.
— Навіщо? — питаю.
— Дать поштовх серцю.
Доки до мене дойшло, що це я повинна разом з поцілунками нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик. До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він полупає толчок серця і починає продовжувать толкать серце, а не мене — безкінечно. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.