І так я йому, гаду, повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, — каже, — клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», — гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.
Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене тепер виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав все навпаки та ще й користувався цим.
Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.
— Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.
Всі ждуть, паска жде.
— Це в вас тост такий довгий? — не витримують куми.
— Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить? — сказала я і випила.
— Ну, якщо ти так, — сказав мій.
І отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, медленно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені: а тоді хиль! і хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе, або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски — і що? покорчило? — отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім — раз! — і надкусив... І я сиджу вся німа, і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що-небудь сказать.
— Щоб знала, — сказав він.
— Да, — кажу, — отакі ви з Рави Руської.
— Аз якої ж іше? Ну ж не з німецької, — каже він.
СКАРБ[1]
Транс-історична повість
У лісі моторошно, особливо вобох кохатися — щомиті здається: оточують чи не прадавні духи, то первісні істоти, от-от розсунеться гілля і обступлять диким гуртом вас, оголених, озброєні в кремінь, вони натрощать паліччя, викрешуть іскор камінцями до пригорщу тополиного пуху і берегтимуть того хиткого вогника, благаючи його, аби він перекинувся на тоненькі трісочки, і щоб ті пройнялися, займаючись, і, щоби схилившись над тобою, як до ватри, вони гуртом дмухають на вас обох, захованих лише в спальних, одягнутих лише у власні обійми, як ви спалахнете упевнено, вперто і щоби зафуркотіло заввишки з десять неб, і вже ніщо, навіть хащі, — тепер вони вже бояться, щоби самим не спалахнути, спопелитись од вас, розступаються, даючи простору, аби вихор іскор, якого ви, навіжені, зметнете до неба, не влучив у жодную необачную його гілочку і щоб усе тут теж навколо не запалало...
Коли такий чоловік, як Пилип, у плащі і з берданкою, то він обов’язково зав’яже собі ганчіркою очі, а лише потім він скине свого лівого чобота і, крутнувшися кілька разів, з криком:
— Навздогад буряків! — пожбурить його під вечірнє небо, чобіт летить, відкидаючи тінь на різне, навіть на двійко коханців, Оксану та Євгена, які не звертають на нього аніякої уваги, бо мають чудового спального мішка — лише коли такий чобіт плюсне у воду, вони задивовано узрять його і дочекаються-таки, доки власник не прийде, і, крекчучи з докуки, не вбує знов.
— Да, непідхоже місце, — скаже він, й піде шукати іншого.
Він дивиться убік, наче уперше побачив і загін археологічних копачів — як ті неквапно вилазять із наметів, позираючи на небо, яке б мусило послати їм хоч сьогодні дощу, аби не копати зранку.
Особливо Анька, дівчина-практикантка, хорошої довжини. Бо похмелитися не буде — вчора було випито геть, і тепер усі млосно копирсаються у вчорашніх жаринах, моцуючи туди чай, щоби з вчорашньої заварки вилучити іскру сьогоднішнього буття.
Вже брязнули й перші лопати, виймаючись із кузова, але шофер в кабіні й не ворухнувся, він вчора хильнув над усіх, за весь той довгий переїзд, коли щосили тверезів на кожному звороті, аби увесь гурт живим потрапив на місце.
Уже залящали консерви на гуртовій пательні, вже під нею спопеліли кісточки вчорашньої ритуальної гуски, вже прокинулися перші анекдоти й полохнули реготом навколишнє птаство.
«А спальника свого я сюди потім принесу», — заспокоїв себе Євген Григорович, радіючи з нічного спогаду й теж почав прокидатися од цього, як од кружки міцного запашного чифіру, де заваркою була Оксана.
Замісниця його, ненормованої краси жінка, тим часом хутко спорядила планшета, папери, витягла надвір рюкзака з совками, ножами та щітками. Євген Григорович щосили не дивився на неї, щоразу дивуючися з себе, тобто з неї, що ними межи ночі межи них діяно. Такого, що би й зі свого студентського минулого він не пригадав. Тобто починалося нове життя — одно питання, що робити тепер зі старим?