Себто околиці облетіла звістка, що археологи приїхали копати золото:
— Якого Полуботок не встиг вивезти до швейцарських банків...
— Бо це Пьотр І тоді начав був бороцьця з тіньовиками.
І все воно зосередилося де? Та саме під меліоративною траншеєю, й кожен знав уже достеменно, що закопано між отими кілками, яких позабивали прибульці.
Бо саме тут старше покоління пригадало «про козацьку печеру, куди запорожці волами завезли три вози золота і три вози срібла, відбитих у Потоцького», «про золотого та срібного бика», якого мало не вони самі бачили, і що саме цяя печера «було точнісінько з боку річки Істриці оно під тутою набокуватою могилою», саме яку копачі намагаються потривожити.
Народ сперечався отже лиш про одне: «золото завозилося туди чи волами, чи ж таки кіньми?»
Порожня база відпочинку враз наповнилася навколишніми романтиками, які споконвіку її цуралися, а також родичами районного начальства, хто вперше не поїхали у відпустку до Болгарії, а вирішили провести тут, в місцевому будинку відпочинку «Пролісок».
Вони щосили намагалися напоїти кожного копача, аби якийсь розколовся про правду; однак ті белькотіли незрозумілі слова типу «стратиграфія», «магнітохронографія», «дендрохронологія», проте краєм споюваної свідомості не заперечували можливості «золотого бика зі срібними рогами, якого закопано за часів першої колективізації, тобто Катериною II».
Та й навіть череда корів раптом почала випасатися якомога ближче до історії, яка несподівано почала починатися тут.
Скромніші вболівальники старовини трималися за рослинністю, але під вечір і їхнє коло сягнуло наметового табору.
Так, що до них долучилися вже й немісцеві, себто понад плесом на кручі замайорів тент, де розпакувалося двійко інородного субстанту, бо були виразно татуйовані, що аж обоє-рябоє. Це були тут єдині, хто уникав прямого контакту — адже вони були озброєні біноклем, по черзі ведучи спостереження.
— Ковиряюцьця, — щоразу коментував Гєша, передаючи іншому «чергування».
— Бо, бліняра, — приймав до рук бінокля Кєша.
Його дивували місцеві «рогомьоти», які геть
не цікавилися місцевою флорою, а серед неї було й чимало ужиткової, конопляної, якщо добре розібратися — така байдужість до швидкого збагачення, бодай до швидкого кайфу лише стверджувала їхню думку про меншовартість сільського населення.
Він уже «накосив» потрібного цивілізованій людині зілля, чимало, що висохши, ущасливить освіченого й досвідченого чоловіка.
— О, кльова... — шепоче він крізь лінзи бінокля.
— Находка? — не володіє нервами напарник.
— Тьолочка кльова, — коментує він бачене, коли воно нагиналося.
Щоразу дивуючись, що Оксана відчувала його погляд з тамтої відстані, певно тому, що посилений оптикою.
Тим часом Гєша притарганив із сільмагу дві путящі лопати. Він не поділяв ботанічного захвату колеги, настирно додержуючися класичних горілчаних переконань, тим паче, що навколо бази відпочинку буяло місцеве виробництво й геть непоганого ґатунку. Кинувши роскалі під намет, він кинув:
— Скупнутьсь.
Й побачив позад себе Євгена Григоровича, бо той прорік:
— П’ятсот тридцять дев’ять.
Гєша би не надто переймався таким гостем, але позад нього стояв шоферюга, який також мав на собі деяке татуювання. Тому й Кєша, не озираючись, увібгав під себе бінокля, удаючи людину, яка вляглася трохи засмагати на узліссі.
Запала мовчанка, така, що Гєша вирішив привітатися першим, ті також мовчки кивнули.
— Як вам тут? — поцікавився Євген.
— Клас, — відповів той. — Така природа. А риба. Клас.
Й тут наштовхнувся очима на цілковиту відсутність власного рибальського реманенту. Натомість дві новенькі сільмагівські лопати зрадливо вилискували у затінку.
— Ви звідки? — прогугнявив, наче стартером, водій, бо його звали Антін.
— Відпочиваємо, — ще неворожо відказав Гєша, тому, що усік, як напарник устиг заховати за спину зрадливого оптичного прилада.
— А це що? — кивнув на лопати шоферюга голосом, наче втрапивши не на те октанове число. — Риєте?
Себто вихлопи його свідчили геть протилежне, мовляв, хлопці, якщо ви й при ножах чи й при «волині», я, якщо захочу, отут вас розкатаю своїм «газоном», наче Бог черепаху.
— Ні, — невинно відповів Гєша, поволеньки посуваючись до лопати, яка, відомо, теж зручна й замашна річ, — ми теж копаємо. Черв’яків.
Кєша зацідив би його біноклем, якби не хотів щосили приховати цього небажаного предмета.
«Ідіот», — сказав би, коли б не хотів приховати правду.