— Ми — вугілля. Ми шах...тарі, — витягував щосили ситуацію він. Бо мало не вбовкнув «шахраї», а ці значення геть нетотожні.
— Еге, — долучився до неї приятель.
Євген Григорович подумав і сказав:
— Шістсот сорок. Хіба тут є шахти?
Ті озирнулися — шахт, дійсно було не тут.
— Ми — ні, — водноголос зірвалося в них. — Ми — там. Ми — в Домбасі, — вивершив Гєша.
І Кєша також:
— Ми — копаємо там. А тут ми відпочиваємо.
— Вугілля, — пояснив його напарник.
Настала тиша, в якій навіть виразно постало
штихування лопат на недалекому розкопі, та вагоме лопотіння кавалів землі, яке відволікало від слів доти, доки не почали на них навертати:
— Ну і що, — не вдержав Кєша й кивнув на курган, — що в ньому є?
Знову запанувала тиша, протягом якої Оксана подолала відстань до чоловіків, неохоче у них втупившись.
— Ну, — ляснув себе по потилиці, а не співбесідника, Євген Григорович, — це залежить від того, хто його збудував.
Оксана здивовано подивилася на нього, наче то був Кєша, а не навпаки. Бо це питання було між ними вже вирішено, ще після її першої розвідки тут, що, власне, й зумовило теперішню експедицію.
— А от... — тягнув Кєша до найзаповітнішого, — це ж ето, козаки, вони коли прятали, то вони отак шапками, шапками, брали й насипали зверху ето...
— Тєрікон! — радісно додав Гєша, сяйнувши ерудицією, в голові стало струмко.
— Ну да, тіпа того, — провадив його колега, — шоб було гарненько. Ну, й шоб ніхто не догадався, шо там насамдєлі. Да? Шо навіть вчоні не всігда можуть розібратися часом, що там усерьодки може бить заховане.
— Ну да, — підхопився й Гєша, — їм же нікуди було це здавати в банк, тім болі в сбіркаси, бо коли ті робили збіріженій, забраних в ляхів, чи в жидів — що було далі з ними робить? Посеред лісу? От тоді вони всі бралися за шапки.
Йому стало урочисто, од вдало висловленого складного.
Оксана зачудовано споглядала увесь полілог, тим більше, що їхній химерний водій неприховано позирав на чужу їхню авоську, де іронічно вилискувала плящина казьонки. Ці погляди не вбереглися й від «шахтьорів», які добре знали життя: що страшнішої людини над непрохмеленого шофера на світі не існує. Особливо, коли чоловікові теж є про що на собі витатуювати, і чогось варті якісь двоє чужинців для нього такого, хто порушує територіальні води, чи, пак, території навколо вантажівки.
Така рокіровка не прослизнула й повз Євгена Григоровича, бо і йому сьогодні було — адже зранку місцевих краєзнавців з прохмілкою не було.
— Ну, «вчоні», — вклинився він, — вони не мають сумнівів, бо вітчизняна наука доводить, що курган належить нашим предкам. Отже це — скіфський курган. Або сарматський.
Оксана:
— Або?..
Така недоречна репліка, втиснута межи чоловіків, трохи занепокоїла Євгена Григоровича, тому він сказав:
— Шістсот сорок один. Щоб не було ніяких «або», я, як керівник експедиції, ну, не наказую, а стверджую: цей курган сарматський. Ясно?
«Шахтарі» згідно кивнули, вирішивши, що «скіфи» — це назва для ще одного народу, який не мав ощадкас.
— Як? Та їх же геть трохи, та й то на півдні. А в основному сармати ховали своїх на чужих скіфських курганах, — витиснула дівчина.
— Оксано, немає прописних істин. Деякі з них можуть і заперечитися.
— Але ж, — не вірила на власні вуха вона, — на насипу було виявлено биту кераміку, та й по периметру каміння теж, а Тєрєножкін, наприклад, вважав, що ознаки скіфського поховання...
— Тєрєножкін, — прошепотів Євген Григорович, наче йшлося про Мозолевського. — Чим влаштовувати дискусію, ви би перевіряли насип, тобто викид, аби часом наші орли не викинули лопатою туди чогось впускного.
Оксана не пойняла віри. Чоловік копає все життя кургани і щоразу розграбовані; й він чудово знає, що є чимало вчених, які, зумисне зробивши нечесного висновку, завдавали науці шкоди більшої, аніж оті злиденні грабіжники... Не може ж чоловік так сильно вдавати перед підлеглими відчуженість, щоби, навіть би й як про сторонню жінку, щоб її було так зневажено.
— Адже Тєрєножкін...
— Шістсот сорок два, — завершив диспута Євген і повернувся спиною. — Значить так, — поспішав він, доки ота плящина не взяла гору над підлеглим, — ви, панове шахтарі, звідси перебирайтеся.
— Куди? — голосом азербайджанського біженця видавив Гєша.
— Ну, туди, де живуть всі відпочиваючі, на базу відпочинку.
Ті зацікавлено перезирнулися:
— А тут є така? — голосом людини, яка знала шлях лише до річки й назад. Вони поглянули на свого сирітського тента, наче він примандрував з далекого скіфського минулого.