Воно навернулося й на очі Оксані, наукова образа, за Тєрєножкіна просоталася сльозою з її лівого віка. Отже Євген батькович будуть напрацьовувати матеріал на свою концепцію, себто таку, не власну, однак найзручнішу для науковця його рангу. На мить для неї ця публіка перевтілилася у скіфів-вершників, а вона, яко скуфійка-оратянка понуро подалася до одноплемінників, що вершили рискалями чорнозем.
Тим часом «шахтарі» хутенько поскладалися й зникли у напрямкові лісостепу, не лишивши на місці перебування анічогісінько. Окрім хіба пляшки, «забудькувато» покинутої при траві.
Казковий довгокосий Дід сів біля джерела, зачерпнув похідним кухликом. Він, надто довговусий, занурив гілочку глоду, помішав, донюхуючись, і замружився сьорбнути, коли кирзовий чобіт схарапудив тишу, проламавшись згори гілками й мало не шубовснув у воду Таємний незнайомець зненавидно втупився в кирзяка. Обережно, щоби не розхлюпати напою, підвівся.
— Кидаються, — плюнув він на чобота й зник.
На світі сім набридає все, і навіть купання в річці Істриці. Навіть би й по пилюжній землекопській праці, бо час вже братися до вечері, а по ній хутко хопитися гітар. Бо, відімкнуті від електроенергії, де ти ще споживеш музики, окрім акустичної? Такої, що навіть комарі вже не видавалися надокучливими, то що! — вже й перші мозолі відпружилися, полинувши у безвість до наступного трудового дня.
Щоб так теплий нічний вітер ішов на неї, відчутний лише травам, аби вони були гучніші за саморобну музику, й віддаляли її разом з денною образою.
Як воно тяжко, коли важко!
«Знову тебе використали», — видихнула в легіт Оксана, перший раз це було в університеті, коли свою курсівку віддала на висновок до наукового інституту — робота її загубилася. А рецензент згодом, через рік захищав кандидатську, яке було подивування Оксани, коли вона упізнала свою курсову майже без змін. Тому їй не важко було на захисті поставити тому добродієві кілька питань, на які не було відповідів. І, розкривши їх, залегко довести присутнім, як теоретик використав «анонімне» джерело, поцупивши у безіменної студентки.
Тоді вона з’ясувала, що її безмежна любов до науки археології — взаємна, що вони таки варті одне одного — це було головніше над усі неприємності, яких зазнала після свого «рейду» по наукових тилах претендента.
Вітер тішив її, вітер тишив, вітер і ніч. І нічого нич, і нічого дотич, коли колише, образу встудить і приколише, бо ночі досить на всі неправди, щоби розвіяти завади. «Це ми, — шепотіла йому Оксана, —добуваємо крихти малі зі старовини, бо в гумус у теплій родючій землі зітліють вони, бо де не копни, бери новину у кожній п’яді, хай гонять світами про дивину розумні дяді». Вона сиділа, і палкий пилковий шум вступив у вуха, і не було аніяких наукових проблем, тому що вона знала поза ними, хто вона тут є і чому — тут, де річка, тут, де ліс, тут, де степ тулився до них по прохолоду, вгасивши пашіння своє об воду, од нього бриніла одна душа, стояла боком до плину того, водночас вогкого і сухого.
Ранок починався з корови. Першої в череді, вона впевнено вела гурт і подивувалася, забачивши біля лугу дівчину в міському вбранні. Не стала з нею сперечатися за пашу, знаючи, що для цього позаду є пастух.
Оксана прокинулася од того, що збагнула: адже спить навсидячки. Зіщулилася у штормовці, коли побачила проти себе китайського термоса, за ним так же святково вилискував Ярослав, радий, що може налляти гаряченького цій дивній, як про пасовисько, дівчині.
— Пийте, це на травах, — заспокоював він її.
Ліниво ототожнювалося сонце.
Спершись на батога, він сів поруч, Оксана
сьорбала й намагалася не дивитися. Він вже закрутив посудину, кинув її до торби.
— А на чому настоювали? — запитала дівчина.
— Іван-чай, — пояснив він поглядом, надибавши поруч такого ж, зірвав, дав дівчині, та потерла пальцями, лизнула. — Та тут що хочеш, яку траву кожну — бери заварюй, не зашкодить. Воно все до діла.
— Ви десь цьому вчилися? Ви знаєте трави?
— Он навіть корови то знають, — кивнув він на череду. — А спитай, хто їх учив?
Вона ще надсьорбнула зі скляночки.
— Ви тут працюєте?
— Та хто тут тепер працює? — засміявся хлопець. — Так, пасемо по черзі ну, деяка робота є в домі, ну... ото і все. А ви... шукаєте?
Запитав він голосом, небайдужим до старовини, що дівчина не змогла втримати посмішки:
— Якщо чесно, то ми вже знайшли.
— Скарб? — мало не свиснув той.
— Та хто його зна, чи буде там скарб, а от курганчик-таки цікавий.
Хлопець підвівся, але трава йому застувала.
— Ота? Набокувата могила? Скільки раз я там пас і нічого не бачив. Навіть в нічну.