— Непогано би такого ось чайку, — почув він свої слова, й вказав на бляшану банку, ковтаючи борлака, — мить — і на стелажі з’явилася така ж самісінько. Він відчинив її, звідтам війнуло пахучим, немов санскрит, чайним духом. Вода швидко закипала, і, заварюючи, Євген приказував:
— Це добре, що ви потрапили до мене. Бо когось іншого й Кіндрат би вхопив.
— А тебе чому ні?
— Ну... ми ж до старовини звичні.
Намагаючись добирати слова емоційно забарвлені, аби вони були зрозумілими.
Потім виявилося, що Дідо розуміє будь-які, й навіть більше того. Старий видобув свого похідного кухлика, орнаментованого, занадто архаїчного, як навіть і про нього.
Вони сиділи й напивалися чаю — експедиційний намет — найвдаліше місце для цього, дід так захопився трунком, якого, здавалося, зроду не куштував, що гріх було відволікати.
«От приведу Діда до Пасовецької, нехай тоді знає, які бувають праслов’яни. З її балто-алтайськими теорійками. Або ні — приведу одразу на вчену раду, це ж скільки докторських дисертацій лусне — варто лише ляснути отим іржавим кресалом».
Дід забулькотів, смаковито налягаючи на сьорб.
«Ні! Не так — приведу його одразу на конференцію до Пріцака, скажімо. Щоби вони не встигли наперед згуртуватися. І лусне тоді вся їхня наука».
Дідо знехотя одірвався од кружки:
— Що таке наука?
— Ну це, це. Це таке, як характерництво, лише навпаки, — «пояснив» Євген, і вони з дідом враз зареготалися, тичучи одне в одного пальцями. — Там бувають... теж добрі й теж злі чаклуни. Одна змія засіла в редколегії, Пасовецька така, і все мені виправляє, що б я не написав. «Доскіфський період» виправляє на «монгольський». Я пишу «рало», а вона виправляє «леміш». Я їй криком кричу, що мені треба вичитати коректуру, а вона її ховає. Ну?
Отак із Трипільської культури знов робиться Трипільська трагедія.
Дідо попивав, ствердно сьорбаючи. Тим часом Євгенові пригадалося, як колись чорт його штовхнув до тої, ще тоді аспірантки, вона була при кафедрі, й понесло їх по кущах, несподівано так міцно, що вона довгенько йому надзвонювала, хоч і вийшла вже й заміж, вже й діти. Ясна річ, яка там коректура...
— Стій! — несподівано Євген похлинувся чаєм. І підсунувся до Діда. — А чи не можна якось, оту Пасовецьку... куди-небудь прибрати?
Дід одставився од кружки.
— Куди? — тіпнув бровами.
На мить Євгенові привиділося, що сушена зміїна голова на пасі дідовому блиснула очима й запитально підвела їх до свого господаря.
«Дійсно, — зажурився Євген, — куди її, вічну лярву, прибирати, як вона ні на що, окрім кров пити з авторів, не здатна».
— Ну, куди-небудь... туди, — він показав повз двері в уявну далечінь.
— Кхм. Пора вже йти мені, — прогугнявив Дідо наче звідтам.
— Як це «йти»? — подивувався Євген, знаючи з казок, що господар кресала має необмежену владу над ним.
— А отак, — мовив той — і встиг раніше вхопити чарівного предмета, тицьнув його кудись під бороду, певно за пазуху.
— Стій, так вона ж гадина, ця Пасовецька, скільки горя вона вже наробила, сидячи на статтях...
— З вашою наукою, — мовив Дідо, підводячись.
Євгенові вмить нарешті промерехкотіли всі запитання до нього: «звідки-таки прийшли носії санскриту? Скіфи-орачі, це не скіфи-кочівники? І, зрештою, звідкіля походять слов’яни?»
Однак вимовити здався:
— Я більше не буду.
— Оце вірно, не будеш. Як се диво називається, кажеш? — він торкнувся бляшанки.
Цієї миті позад Євгена щось люто засичало.
Він сахнувся — це вода перекинулася, хлюпнувшись на газ.
Коли він повернувся до столу — Діда геть не було, лише стійкий дух «ладану» навпереміш із чайним.
За сніданком вона крадькома зиркала на Євгена — того наче підмінили, кілька разів не влучив ложкою до рота.
«Дивно, — думала Оксана, — вчора ж місцевих краєзнавців не було. З чого б це він?»
Бачити, як чоловік намагається приховати тремтіння рук, як під час їжі хапається за цигарку.
«І от хто б повірив, глядячи на такого, що він добрячий коханець?» — вже сама собі не вірила.
А коли перед Євгеном поставили чай, він, невдало сахнувшись, обпікся, одскочив з-за столу, подивувавши землекопів, які, посміхаючися, списали все на будун.
Сьогодні в насипі їм трапилися фрагменти впускного поховання, хтось лежав у землі, вкритий спижевою лускою. Лежав, але недолежав — кілька бомб з останньої війни влучило поруч, і він до частини тулуба, що вбереглася, притискав, як і належить невідомому сарматові у підсадній могилі, розтрощеного радянського польового телефонного апарата взірця 1942 року.
Оксана так заходилася ним з ножем та пензлем, що й на перекури не відволікалася. Тим-то на відвалі вітер гортав, бавився її загальним зошитом.