— Дочко, — не міг збрехати до неї Пилип, — я чесно скажу: я цей етап в жизні вже пережив. Кажний було поколупався з надією на краще життя. Но це в прошлом. А в настоящом я вам серйозно кажу: ви з цим ділом не шутіть, бо ви не знаєте, що це таке, скарби. Ви б мене, старого, послухалися, та краще б міліцію найняли. Бо що це буде, коли ви дна нашої історії докопаєтеся? Всі ж ждуть. А яблучка хароші, — несподівано згадував він. — То, було, хоч піонери крали, а тепер так. От хоч нікому не нуждне, а родить. От тобі й історія, да...
— Дядьку, ви б собі самогонку з них гнали. Кальвадос називається.
— Каль-ва-дос... — замріявся на гарнюще слово Пилип. — Воно б да. Бо гарним словом чого поганого ніколи ніхто не назве. Кальвадос. — Аж плямкнув він. — Так на біса гнати, коли в мене в саду ще й досі вишні не збирані. Ви не повірите — отак просто на деревах п’яні й висять. Піди собі нарви жмень кілька — і готовий. І тобі й випивон і закусон заразом. Я був чотири бутлі отак був насипав ними. Така наливка, скажу, шо ні цукру не треба — з ніг сама валить, ну? От не вірите. Ходіть, покажу.
Всі вискочили з ями й рушили, мріючи про гранчасті склянки з рубіновими спалахами.
Дядько Пилип привів їх на куток саду:
— Дивіться ж.
Всі побачили дивовижу — під деревами навпереміш із подзьобаними вишнями валялося й деяких птахів. Кволо намагаючися підвестися, вони не завважили на людей аніяк.
— Пропаще покоління. От бач, в нас вже й птахи спиваються. О — порядки. Дожилися, — зажурився він. — Й ніде про це не записано в історію. Й ніхто про це згодом не взнає, й жоден тобі потім архолог не одкопа. Наче й не було в нас ніколи птичого алкоголізму. А між іньчим, це вже дає й зараз великі результати. Так, так, в історії. Екологія ж! Тепер без птахів черви, комашні наплодиться, й піде перехил природи ув інший баланс...
Усі куштували просто з гілок — часом до рота донести було неможливо — густючі ж, п’янючі, швидко витікали, спливали кров’ю.
— А ти кажеш кальвадос. Раніше було за Сталіна, знаєте? Дерева пекли кип’ятком, рубали, словом. Це я розумію. Щоби податок не платити. А зараз не хуже? Ніхто нікому не нужен, навіть на самогон. І вже ніхто нічого не хоче робити, от. А землю —- копають люди з вищим образуванієм. О, порядки, страшне.
Виждавши теплого легіту, Оксана рушила на луг, тому що в голові її бриніли прості вірші:
А їх хотілося складніших. Й не довелося навіть ждати до ранку тої череди — Ярослав сидів уже там. Вона кинула штормовку поруч, сіла й не віталася, він теж не бажав говорити, тобто хотів цього, але якось без слів. От так, як оцей вітер, отак між ними витає мовчки, а степові пахощі вмить помінялися на дівочі. Коса так духм’янить, чи що? Еге, її коса після річки.
Його попрасована сорочка пахтіла прасом, й брюки також, лише трохи відгонило синтетиком. А в кишені лежав пакуночок з цукерками, це вже вітер знав напевне.
Сидіння було б невідомо яке, коли б у неї не зірвалася дурниця:
— Ярославе, а ви давно захоплюєтеся історією?
«От ідіотка, — подумала вона, — як на екзамені. Ну не питати ж: „Скажіть, а історія давно захоплюється вами?“»
— Та так, — повільно відказував хлопець, — коли є вільний час.
«От дурень, — думав він, — от і виходить, що я сиджу тут, бо є вільний час, виходить, то я й захоплююся, виходить, тут історією? Господи, що вона про мене подумає?..»
Хоча нутром він давно збагнув, що не подумає нічого.
— Щось вивчаєте?
— Та ні, не дуже. Просто люблю її.
Сказав і заплющив очі, бо прозвучало, як «люблю тебе». Тому він похапцем додав:
— Просто так, взагалі.
Вона вже відчувала, що говорить не те, однак її понесло:
— А ви знаєте, ваше твердження, що до скіфів тут жили наші, не позбавлене наукового сенсу. Така проста думка про беземіграційність народорозселення...
— Ще б пак! Та мені ще мій дід...
Тут він мало не поцілував її. Повернувся до неї і — однак вона випросталася, щоби проректи:
— ...тобто автохтонна теорія етногенезу слов’ян. Ще Тєріножкін...
«Боже, що це зі мною?» — сахнулася вона сама себе.
Й сперлася на руку. Несподівано її пальці відчули поруч Ярославові, торкнулися і завмерли, спиралися на густу траву й дотик був такий само. Слава Богу, що слова одійшли, а тиша нарешті не була паузою, тобто не стало пусток аніде, все навколо було заповнене, як вкраїнська земля скарбами, бозна-чим, однак таким страшенно ж цікавим.