Отак сиділи. Він не знав. А що знати, як попереду ціла ніч. Тут він схаменувся, бо могло пройти вже півночі. Чи чверть? Тоді він, тримаючись лише за її пальці, осягнув, що нехай вони й думають, а він, нарешті, відпочине від цього. І вмить долоня торкнулася її ліктя.
Одразу Оксана поклала йому голову на плече, лише й того, однак її огорнула полегкість, вперше земля покинула гойдатися, так легко стало голові, що вона безборонно заплющила свої очі, вони ж уночі непотрібні, особливо заплющені.
Сиділи удвох і починали схід сонця.
Коли вони зіштовхнулися вустами, ті знайшли одне одного одразу, не ворушивши словами.
Не було Пилипа днів два, потім з’явився на себе не схожий, себто дуже заклопотаний.
— Ви це, замучили старого. Заморився я до вас мішків таскать. Хоч би раз прийшли. Наберіть, тут не лише на кальвадоси хватить.
— А на що? — запитала Анька, бо знала, що дядько до неї нерівно дише.
— От ви ж яблука пекти вмієте?
Дівчина, яка могла пекти усе завгодно інше, зацікавилася.
Він швиденько наскладав хмизу, запалив, і, наштрикнувши одне зелененьке, хутко спік, подав Аньці. Бо шорти в неї були найкуціші. Якщо: «у біди довгі ноги», то Анька була найбільша в світі бідою.
— Ти хукай, доню.
Та мляскала, не встигаючи хвалити.
— Оце ж вогнище палите. Оце ж щовечера. Отак накладіть, це ж простіше навіть, ніж картоплю пекти, — чомусь говорив він зажурено, видно було, що йому геть не до яблук. Однак він дочекався, доки всі напечуться ними.
— Чув я, що в старовину так ховали покойників, шо ніхто не міг знайти. От, приміром, піраміди. Там ше й досі нічого не знайшли.
Роман погодився:
— Так, уміли вони це. Бувало й ми, шукаємо, шукаємо і нуль. От і зараз, чує моя душа...
— Та я не про це. Значить так, хлопці. Прийшла пора сказати: чи не могли б ви мені викопати, ну, могилу? Хорошу?
Всі вдичіли.
— Дядьку Пилипе, а хто збирався жити вічно? Для чого було вапно пити? — намагався перевести на жарт Роман.
— Ні, не для мене, себто для мене, бо для моєї тещі. Ну? Таку, добрячу?
«Ясно, — подумав Роман, — доведеться тепер одробляти за всі яблучка й вишеньки».
Усі замугикали, що, воно, звичайно, без проблем.
— Не бійсь, я не безплатно, — й він назвав суму.
Що вже геть заплутало копачів.
— Та про які гроші? — розписалася за всіх Анька.
— Тещу свою дуже сильно люблю. От. Шо вона не така, як тещі. А гроші — то пусте. Ви думаєте, я у Воркуту — одного рефрежиратора? Ех! — несподівано він зажурився. — І що вони тепер там у Воркуті їдять, як їм України не стало?
Перекур кінчався, і Роман теж:
— Дядьку Пилипе, ви скажіть, хіба на кладовищі гарненько не вириють?
— Та вириють. Тіко я боюся, щоб її ще раз не вирили.
— Не ясно, — мружився Роман.
Вишні ще й досі бродили йому в очах.
— Ну я хочу, щоби її зробили такі люди, що з вищою осьвітою. Які знають усе. Як колись було ховали. Шоб ніхто не знайшов. Так закопайте. І я не хочу, щоб їй золоті коронки повиймали. Ну, там костюм, плаття можна ножницями в гробу порізать. І ніхто не вийме, ніхто її за тряпки не потривожить її сон. А от зуби з людини виймать, щоб не вкрали — я цього не можу. Як подумаю, як вона їх любила — так і не можу.
— Для чого? Хто це буде її виймать? — непокоїлася Анька.
Бо вона ще не знала життя, ні життя ще не знало її. Молодість!
Оксана, як науковець, розповіла, що скіфи робили цього секрета дуже просто:
— Вони ховали, потім пускали зверху табуна коней. Й лише тоді насипали Кургана, так, що тепер уже ніхто напевне не міг сказати, де саме поховання.
— Так де ж тепер коней візьмеш? — страждав Пилип. — Це ж усієї області стіко на табун не набереться, от біда. Ну, бач до чого довели? Скіки нам коні хорошого зробили, а ми їм що? Перевели поголів’я на ковбасу і от. — Враз оце слово «поголів’я» увійшло в нього іншим значенням: — Так же ж корови! Та я попрошу Ярославчика, то він мені через тещу череду двадцять раз прогонить. Туди-сюди! — зрадів він, наче дитина. — Ну, молодець мій Ярослав, оце хлопець, ну?
Він знову обернувся на того Пилипа, якого всі знали, тобто вийняв пепсікольну пляшечку, збовтнув білу каламуть, простягнув до гурту, але охочих не виявилося. Ніхто не хотів вічно жити.
Так гарненько усім од цього стало, що Роману прийшли й ліпші ідеї:
— А що, дядьку Пилипе, як ми розриємо цього Кургана, а потім, коли все зробимо. От все вашій тещі залишимо? — зрадів своєму розумові хлопець. — Ховайте там свою любу тещу, з почестями, ніякий злодюга там її з костюмом і зубами не потривожить. Гарно я придумав?
— Е, нє-нє, — хитрувато хитав головою Пилип, — нема дурних, через тисячу років прийдуть нові ці архолуги й вириють.