Совість в нього була завбільшки з інтуїцію.
— Так через тисячу років, що їй, вашій тещі, станеться?
— Навіть через сто тисяч, — обурився дядько. — От вам би приятно було, щоби ваші косточки якісь вчоні лопатами перебирали?
— Роскалями, — засміялася Анька.
— Та хоч би й. Щоб тобі кожну косточку виймали тобі й роздивлялися, любувалися? Невже?
Роман знизав плечима:
— Ну, мені особисто це по барабану.
— Що? — не повірив старий.
— Байдуже, — пояснив хлопець.
Пилип не міг пойняти віри.
— Байдуже?.. — мало не закричав він. — І це кажите ви, ви, люди з вищим образуванієм?!
Пригуркотів «газон». Шофер мав такого обличчя, і всі копачі збагнули, що нічого путнього вони не почують, бо й начальник не підійшов до гурту, а чомусь боком посунув до свого намету. Однак його перепинив голос Аньки, який би перепинив кого хоч:
— Григоровичу! Які будуть вказівки? Щодалі робитимемо?
— Вісімсот чотирнадцять, — сумно ляснув себе по потилиці той. — Вказівки будуть надалі сумні.
Оксані вперше заманулося пожаліти його:
— Щось трапилося?
— Навпаки. Не трапилося анічого. Я щойно з пошти. Телеграма. Дізнався, що грошей з інституту на нашу експедицію знову не переказали.
— У-у-у! — дехто з загалу не договорив матюка. -—Я-а-к?
Євген Григорович відчув себе інститутом:
— В нас там в бухгалтерії триває щось на зразок ревізії. Рахунки заморожені. Доки це не скінчиться...
— ...скінчимося ми! — викинув на відкид свою лопату Роман. — Аванса — не було, зарплати — не буде? Іди спробуй покопай, коли тобі в пузі самі лише яблука.
На доказ йому Анька гучно буркнула животом, Євген Григорович намагається цього не почути.
Але не Оксана:
— Ясно, грошей нема — можна подумати, що в інституті зараз багато експедицій? Раз-два — і все. Гроші є певно лише на ті, які копають в потрібному напрямкові — балто-алтайському? Чи балто-іранському? А на всі інші теорії — гоп! — і не стало. Я вірно розумію вас?
Той промовчав. У відповідь шофер люто зблід, так, що дужче позначилися його татуювання.
Копачам не до дебатів, вони понуро скидають рукавиці, жбурляють їх слідом за лопатами.
— Що, що ви надумали? — не наважується їх зупинити начальник.
Але ті вже взялися за улюблені гітари — взявши акорд, Роман акордно рикнув:
— Купатися! Загоряти!
— Рибку ловить, — підспівала йому Анька. — Напекти! — замріялася вона.
Бригада мовчки дефілює повз них до ріки, науковці лишилися на самоті.
З задуми Євгена Григоровича виводить ляпас по спині, якого завдала Оксана:
— Вісімсот п’ятнадцять!
Ця картина побільшується з-за верболозу біноклем. Той од обурення спітнів і тому спотворив зображення:
— От лохи! — лайнувся Гєша. — Ти ба, суки, не хочуть копати.
— Й подалі кидати, — несподівано в зажурі зримував Кєша. — Я б їх у зоні швидко навчив, як бугра не слухацьця. Бач, за гроші вони сердяться. Там тих грошей...
— Я б цих бухгалтерів!.. — недомовив колега.
— Шо?
— ...я б їх падлів — усіх за лопату! І в зону, падлів, як вони чесних людей дурять, — класовим гнівом спалахнули його очі крізь бінокля.
— Циганське щастя, — сказала Оксана таким голосом, наче коли знала іншого, — докопатися майже до кінця, і от.
До кого це вона говорила? До Євгена — так він це не згірш за неї знав. До себе? Так вона не згірш за нього знала.
До Гєші — то з бінокля читав по губах і мав виразну з того втіху.
— ...докопалися майже до кінця, — телеграфним голосом передає він напарникові. Той почав оживати.
Євген Григорович не слухав її. Він дивився в далечінь, туди, де перехрещуються балто-іранський з балто-алтайським напрямком. Туди, куди зорять всі, в кого совість завбільшки з інстинкт.
Оксана копалася в польовій сумці, однак натикалася лише на вірші.
— А такий цікавий матеріал уже йшов. Єдиний раз в житті знайти неграбований курган...
— ...неграбований?!! — спітнів уже й не бінокль, а Гєша.
Колега його вкляк од цього заповітного слова.
— Біс його зна, що робити, — нидівся Євген Борисович. — Може, підняти громадськість?
— Яку громадськість? — зітхнула Оксана. — Де ти зараз її візьмеш? Про що її просити — про марш протесту під Верховну Раду? Про зарплату для археологів?
— Попросити громадськість, нехай покопає трохи. — Наштовхнувшись на надокучливий жіночий погляд, почав швидко пояснювати: — Тут же повнісінько відпочиваючих. їм нудно. Прочитаємо їм в клубі лекцію, а тоді роздамо лопати. Нам же трохи лишилося. Ну, от хоча б цих... шахтарів.