— Ага, разгон, — брутально вилаявся Гєша. — Так я тобі й розігнався! — крикнув він на всеньке горло.
— Я вб’ю тебе, мудель, — просичав до нього Кєша, — отбойним молотком!
Оксана полинула поглядом туди, куди і Євген, туди, де перетиналося балто-ірано-алтайське, виразно перекреслюючи трипільське.
— Женю, а давай, як колись. — І щоб той вірно її зрозумів, поспіхом завершила: — Самі візьмемося за лопати. Ти штикуй, а я відкидатиму. Треба ж швидше дійти до материкового ґрунту — скільки там того насипу лишилося, га?
— Ну, ну, ну. Лопата — ні, — не повертався з далечіні він. — Я кабінетний вчений.
— Так я ж теж, — тицьнула йому до рук вона держака, — на, разом, га? Єднання розумової і фізичної праці?
Вона й сама негаразд знала, чи жартує, чи ні.
— Одчепися, навіжена, — грубо урвав її він.
— А називав Венерою.
— Тебе б ще на дві тисячі років...
— ...закопати в землю?
— Попроси-но краще свого того пастуха. Нехай село зіллється з містом.
За що отримав лютого ляпаса.
— Вісімсот шіснадцять, — коментує він. — В землю б закопати і руки молотком поодбивать, — розтирає він ушкоджену щоку.
Гєша не повірив на власні очі.
— Сука буду, там уже дєльожка началась.
— Д-да, — протягнув той, — там серйозно, разборкі. Як ти думаєш — рижьйо? Сєрєбрішко?
На що Гєша сумно видихнув у оптичну перспективу:
— Там у них значно цінніші цінності.
— Бриліки?.. — затамувався.
Той виждав паузу, завдовжки, аби підняти вказівного пальця:
— І-і-істина.
Антін допоміг зняти труну з машини, подав і кришку, закрив борт. Череда стояла й чекала, вона ще зроду не бачила людського похорону.
Пилип хотів скидати свого вірного лівого чобота, але раптом сльоза його так пройняла, що він ухопився за серце. Він, який житиме вічно, мусив поховати те, заради чого воно того варте.
Тому він хутко витягнув біляву свою пляшчину, збовтнув, нашвидку затулив очі долонею, крутнувшися зо три рази, пожбурив її позад спину. Та, каламутно бризкаючи безсмертям, полинула шукати, й дзенькнула на скалки перед верболозом.
Там же встромилися лопати. Теща Ніна терплячіше з усіх терпінь чекала, доки двоє в безлюдному полі викопають їй прихисток.
— Цюк! — сказала лопата. Та, що була в руках у Ярослава. Пилипова ж на це не повірила. Доки не вшилилася в глину поруч:
— Цок!— зойкнула вона.
Чоловіки обережненько на дні могили, наче пританцьовуючи колом, обкопали чималого глека.
— Скарб... — сказала одна лопата іншій.
Ярослав хотів уже взятися за нього, так старший чоловік застеріг. Він підіткнув його знизу на роскаль і, перекидаючи, вигукнув:
— Як я розсипаю тебе, так і закляття розсипся!..
Звідтам висипалася низка дукачів і розкотилася, бо мотузочка зотліла. А слідом —- віночок з руж — про них свідчили хіба колючки на стеблинах, однак серпанок, хоч і зітлівши, а тримав усе вкупі.
Чоловіки перезирнулися на весільні ці обладунки.
Глечик з дукачами тримала тепер теща Ніна, вона з Пилипом поцілувалася востаннє, й віко зачинилося за нею. Коли земля засипала яму врівень з долиною, лише тоді Ярослав подав знак череді, та слухняно рушила до свого пастиря, перетоптавши рушену землю разом з нерушеною.
Так, що під нею не раз весільний глечик з дукачами здригнувся Ніні в долоньках, вона всеньке життя шукала скарбів, жаль, що лише після нього знайшла.
Пилип висипав першу шапку з землею, а потім заторохкотіли лопати, кожна хотіла якомога швидше завершити дійство.
Тепер степ не видавався безлюдним, бо посеред нього височів хрест, де лише птахи могли прочитати табличку, кому він належить.
Оксана йшла навперейми вітрові, розставивши долоньки, наче хотіла ввібрати весь пилок квітковий, непомітний окові, але відчутний тілом, особливо там, де попечена лопатою шкіра скніла — і вітер вступав туди в зашпори, і, здавалося, Звідтам розтікався усім тілом.
Дивно було ступати лугом вдень — геть не таким, як вона звикла. Здалеку вона побачила на їхньому пагорбові букетика, отже й Ярослав десь там поруч ховає свою білу сорочку — дивний цей пастух у випрасуваних брюках. Та де ж він?
Вона знеможено кинула штормівку, зверху кинула вірші, дописані й початі, бо найкраще було чекати Ярослава за ними — час непомітно перебігав з рядка до рядка:
— У вас всі археологи вірші пишуть? — почула вона, й підвела свої чудоподібні очі.
Хвильована мить!
Він підняв букетика й подав Оксані, та прилинула щокою.