— Вони за ніч, — одірвалася вустами Оксана, — не викидають... п’ять кубів.
— Викидають, — прилинув знову Славко, — я їм сказав, що копати треба просто, по всьому розколові й так до самого золота. Як же не викидають? — Тут він знову відсунувся. — Та ти знаєш, за цими пошуками скарбів, скілько у нашому селі колодязів, погрібів викопано? Отак пусти чутку, що в тебе за клунею щопонеділка вночі скарб пищить, чи кукурікає — а наранок приходиш — і погрібець вже й готовий. А тут — двоє здорових лобів. Е, та ти не знаєш, що таке ентузіазм.
І щоби довести правдивість своїх слів, торкнувся дівчини поцілунком.
— А нам і не треба, щоби п’ять, — одірвалася Оксана, — нехай викидають хоча б чотири куби.
А решту ми вже якось самі, правда? — зиркнула вона на свої пошкоджені долоньки.
Ярослав на це ствердно поцілував їх.
Так само, як Кєша поринав углиб, методично налягаючи на штих, його лише непокоїло, що земля видалася спершу неістотною на опір. Отож він міг сподіватися змін? Він не хотів, аби копальні відчуття інакшилися. Й тому він зашепотів пісню:
— Ти тут приповз співать? — здивувався Гєша. Він саме оддав «зміну» напарникові й дивувався, що не встигає сам одхекатися — а цей — ще й співає. — Ти хочеш усіх лохів побудить?
Колега ображено замовк. А тоді проти місяця одгородившися, знову перевів годинникові стрілки, після чого тицьнув циферблата напарникові:
— Не виступай, а лізь. Давай, іш, розлежався. Врємічко твоє підійшло рить.
Той стримано крекнув, підвівся з кухвайки.
— Нюхом чую — нічого тут нема. Обдурив нас пастух.
Кєша на це не погодився:
— А я нюхом чую, що є. Й і не тільки нюхом — стали б сюди із столиці цілий грузовик лохів гнать? Вроді там їм більше нікуди їх ганять-копать?
Він заліз на кухвайку й заходився стерегти час, тоді, як його колега досліджував надра, налягаючи на держак. Примостившися боком, він пантрував кожного кавала землі, викинутого Гєшою. Хоча до дна було ще далеченько, однак хто його зна?
Табір мирно спить, хропучи на всі різновиди, якими перегукуються межи собою намети, молодь бо одтягнулася на природі і вперше заснула праведно, потомлена не виробничою, а радісною втомою.
Лише в одному наметі вдвох це не вдавалося. Але чи існує на Землі засіб, кращий за поцілунки?
Надцятий раз заступивши на зміну, Кєша відчув, що цю — не дотягне. Однак з подивом зазначив, що Місяця вже не бачить за купою викинутого ґрунту — виходить, що так глибоко вже забурилися? Якби він міг думати про щось інше, аніж золото, то пригадав, що небесні світила мають ходу і тенденцію рухатися за лісові дерева. Оно, наприклад за ту красуню-сосну.
Тої миті лопата його уперлася у щось надто тверде, аби бути землею.
— Що? — наче зо сну схопившися, одстрибнув од кухвайки Гєша. Що навіть забув зопалу, що треба знову перевести час назад.
Напарник його знову посунув лопатою в те саме місце, і вона непідробно дзенькнула.
В наметі, який пантрував їхню радісну працю, розлучився поцілунок. Бо відчув, що ритм копання, геть порушився. Хлопець і дівчина припали зором до розкопу — без бінокля, було добре видно, що купа земляного викиду значно повищала. Чи не на п’ять кубів?
Оксана вчула заледве тонкий згук, як коли метал влучив об металеве ж. Вона рвонулася з намету, але Ярослав владно спинив її, і сам, намацавши заготоване кайло, поповз туди краєм ока глянути, що ж знайшли аматори там, де професіонали не змогли?
А там, на дні, обоє-рябоє долонями одгортали землю од чогось принадливо опуклого, щоби, вивільнивши знахідку, взяти її на руки й подивуватися важкості, яка може бути лише в найважчого металу, найважчого й найкращого, а саме — в золота.
— Ми багаті, — прошепотів заповітно Гєша.
— Що це? — насилу стримувався не кричати його напарник.
— А ти не сікьош — царський кубок.
— Який?
— Царський, блін. Ось бачиш, — поплював він і потер, — тут щось написано. Не по-нашому! А намальовано — гадом буду, — плюнув він ще раз, — та це ж орел. — Він зрадів, так, доля знайшла його, а він знайшов долю, бо мав такого ж самого приблизно орла, витатуйованого на грудях. Орли ці, нарешті, зійшлися, розчулено притиснувшись. — А тяжолий же, ідол, ге-ге. Золотішечко!
Удвох несучи його нагору, не тому що він затяжкий, а тому, що ще ними не поділений, вони постали над розколом.
Тяжко й щасливо одхекавшись, побачили, як над ними стоїть хто? Та той же самий лох, пастушарадовбаний!
— Покладіть, де взяли, — спокійно, неначе до корів, наказав він, ба, навіть спокійніше — бо цього разу він мав у руці не батога, а замашне кайло.