Надлетіла Оксана і завмерла, долучившись до композиції, де обоє-рябоє, не могли показати сільському пастухові, де раки зимують, бо вперто не бажали випустити здобич з рук.
Позаяк Місяць чесно ходив своїм циферблатом, а не по злодійському годинникові, то він й визирнув з-за соснової верхівки, аби шляхетним світлом променя впасти на несподівану для всіх знахідку.
Й лише тут кожнісінький узрів, що то — пузатий німецький авіафугас.
— Бонба! — заволав Гєша.
Кєша не став сперечатися — і вони дружно кинули свою знахідку назад у розкоп, падаючи ниць — готський орел на ній, здавалося, місячно зблиснувши, змахнув крилами й провалився під землю, — аби вмить зметнути її вгору більше, аніж її накопали злодії й чесні люди, разом узяті, — вибух люто рвонув розкопа, остаточно переплутавши там всі історичні епохи.
Звідтам вилетів хтось бородатий, з трьома оселедцями, підперезаний змією, блискотливий, з довгими вусами, і, регочучися над низькими гілками, щедро сипонув по них блискітками, цокаючи крем’яним кресалом.
Поле вмить стало стрибочим — хом’ячки, тушканчики всі разом повискакували з нір — та що гризуни — пропиті споконвіку слов’янські горобці зі свого п’яного саду, з переляку отверезівши, полинули увись!
Ґрунт здригнувся й тут, в тещиній могилі, й просипався крізь дошки до труни.
Ударна хвиля зірвала намети і вмить поставила на ноги усіх, хто під ними спав. За переполохом ніхто не догледів, що Анька, наприклад, вихопилася з обіймів не Романа, як було заведено, а Євгена Григоровича, вона не встигала соромитися і в неї принизливо стирчали груденята двома п’яними пташинами. Іншим разом всі б замилувалися туди, однак видовища бувають і чарівливіші — бо кожен чарувався їдким чадом, той злітав до свого рідного брата Місяця, а ґрунт тим часом згори вже падав і падав блискітками на груди Матері Землі.
Євген же дивується не з того, що на нім одежі не є, й що намета не стало — він чи не перший побачив найдивовижнішу картину за все своє життя.
Її, приваблені подзенькуванням, майже галюційним, узріли й злодії. А потім, коли злякано шофер Антін увімкнув фари — і всі інші, отетерівши ще раз: геть дерева навколо розкуроченого кургану розцяцьковані, немов новорічні ялинки — лише не іграшками, а стародавніми прикрасами, золотими й срібними — тут і браслети, й золота луска, діадеми, — пекторалів там лише не вистачало...
Обоє-рябоє злодіїв не стали зважати — накинулися на них, кленучи долю за дріб’язкову мілкість власних кишень.
— Кладови назад! — заволав Ярослав, знову шукаючи свого кайла.
— Розігнався! — буркнув Кєша, не відволікаючись на лоха.
Й тут нарешті все стало на свої місця — коли бригада підступалася до злодіїв, то ті ошкірилися, хлопці одступилися. Й двійця грабіжників подовжила стрибки навколо ялинок, обираючи з них неочікувану красу.
Це було помилкою, бо копачі хопилися лопат і, хоча й не бачили з-позад себе владних жестів свого геть голого начальника, обступила зайд. Уся композиція надто скидалася на первісні картини з життя дикого лісу — коли один гурт насувається на іншого в хащах.
Обоє-рябоє задкували од них, гіпнотично прикуті зором до місячного сяйва на простому залізі.
Доти, доки Гєша не труснув головою й не прогнав ману, й не видобув з-за спини із поясу чималу «волину». Себто «тетешніка». Забачвиши пістолета, тепер позадкували копачі.
— Ех, жаль, — мовив Ярослав, — немає тут моєї вірної череди.
— А то б шо б? — підіграв йому Кєша.
— Розтоптала б.
Копачі остерігалися загострення сварки, й ще одступилися.
Так упевнено, що Гєша бубухнув разок в небо для впевненості.
— Рогі, одойдіть і на колені! — злопереконано процідив він крізь пошкоджений у зоні зуб.
Бо завдання було важливіше — оно скіко цяцьок ще лишилося на деревах — та тут золота більше, аніж би заважив отой фашистський «кубок»!
Однак, повернувшись до найсвятковішої з ялин, обходячи й оббираючи з неї врожай, він умить відчув на потилиці крижане кружальце цівки. Лише більшого калібру, аніж в його «волини».
— Кинь пістолет, — почув він такі ж виразні слова, — синку. Не знаю, що там у мене в патроні, сіль чи дроб, однаково твоя голова одлетить оно за отенькі кущі.
Зломити зло!
Все своє життя дядько Пилип чесно працював сторожем. І ось нарешті. Аж коли він щось вберіг од напасників, тому він діяв неквапом, урочисто. Звісно, він трохи засапався, бігши од бази відпочинку на вибух, тому щосили намагався стримати голосові стулини — то ж вони й бриніли телесеріальним голосом, і цей врівноважений звук, резонуючи стволиною «берданки», увіходив просто у гіпофіз рецидивістові: