— Кинь його, мудак.
Сказав старий уже без лютої сили.
Той випустив зброю додолу, й тут же безліч натружених землекопських рук повалили, притиснули злочинців до землі.
Довкола стрибала гола Анька, репетуючи:
— В’язать! В’язать!
І замість бігти по труси, помчала зривати з кілків на розколі шворки, які вмить перетворилися на пута.
Лише тоді всі полегшено зітхнули.
Однак чарівність обцяцькованої золотом галявини була привабливіша над усе, надто вже вона подзенькувала своєю красою, наче в чарівному своєму сні, де Дід Мороз, нарешті, голий; а особливо Снігуронька, теж нарешті, бо її білизну закинуло вибуховою хвилею на найвищу гілку.
Кєша тіпнувся, аби вивільнитися, однак на ньому було намотано мотуззя більше, аніж би на колодязній корбі, тому він штовхнув боком свого напарника:
— Ну шо, козьол, попався?
Той мовчав, тобто нечутно плакав.
Навколо них святково походжав Пилип:
— Я цих умніків з першого дня засік, — принюхувався він, — тут не нада вищого образуванія!
Експедиція не стала чекати ранку, надто збуджена, наробила смолоскипів, шофер не пошкодував туди автолу, замерехкотіли спалахи межи сосен, щоразу відлунюючись від дерев радісними зойками, коли траплялося щось надто історично цінне. Пилип ніжився у зблисках вогню, відчуваючи себе казковим Доглядачем, Охоронцем, словом, Оберігачем усього сущого.
Знахідки зносилося досередини, де Оксана хутко переписувала їх, благаючи Бога, аби ніч не кінчалася, аби ранок не привабив завчасно інших відпочиваючих — усю місцеву злидократію зі своїми родичами. Які, залякані вибухом, затемно сюди й кодлом не поткнуться.
Над горою коштовностей стояв голий і непотрібний керівник, й лише коли дядько Пилип одкоментував чергову знахідку, яка лягла Оксані на стіл:
— Пістолет Токарева, модель 1934 року, заряджений.
Лише тоді він озирнувся не лише навколо, а й на себе такого, відчувши елемент моменту, він споглядав купу коштовного металу, не чуючи навіть, як його гризуть комарі, лише на двадцятому з них він схаменувся.
— Дев’ятсот десять! —ляснув його по сідниці Пилип.
Євген посмикнувся-посміхнувся, й затулився, але не одійшов.
Лише тут товариство помітило свого начальника.
На що Ярослав відповів:
— А що я казав? Га? А ви не вірили.
— Що ти можеш сказати, ти, пастух? — увірвав його дядько Пилип, — це я, сторож...
Доки він набирав повітря, аби вивершити історичну фразу, хлопець випередив:
— Та тут же повнісінько скарбів — мій прапрадід не бреше!
Корови здалеку дивилися, як лугом навколо недоречних, розкиданих наметів блукає геть голий геть дорослий чоловік, чого він там шукає, перекидаючи реманент?
Зграйка допитливих відпочиваючих, наштовхнувшися на нього, вмить дає драла.
Ось до рук Євгенові Петровичу трапилися розпорошені папірці, він починає розглядати їх, складати по порядку.
Цей же й стосик паперу, дбайливо зброшурований, лежить йому в руках, коли він завершив доповідь на міжнародному археологічному симпозиумі.
Де на сцені за спиною його на стенді начеплено із золотої колекції знахідок, тих, які колись прикрашали нічний ліс, та й на екрана спроектовано усі коштовні прикраси.
Тривалі аплодисменти змушують його знітитися, але й саме вони потроху починають наповнювати його науковою самоповагою, він починає озирати залу, де безліч вчених різних країн, деякі доволі екзотичної зовнішності.
От як оцей, високий, не так вусатий, як надто надто чубатий. Сумка через плече висить на ремінці з висушеної змії. Добродій неквапом підводить очі на Євгена Петровича й намагається притамувати усмішку, той захвилювався, намагаючись пригадати, звідкіля це обличчя йому знайоме?
А дід налапав сумку, вийняв з неї сигару, пом’яв, понюхав її, ба, й лизнув, потім видобув звідтам велетенську химерну запальничку у вигляді стародавнього крем’яного кресала.
Одвів кощика, ляснув, видобув вогню, смаковито втягнув перший дим, потримав у горлі, насолодившися, раптом несподівано видихнув просто в очі Євгенові.
Той рвучко замружився, а коли розплющив очі, знову побачив дим і пил, і себе голого посеред степу, де за спиною височів розкурочений вибухом курган.
Озирнувся.
Нарешті на бур’янах віднайшов свої строкаті труси, оглянув, обскубав остюки, повільно подався геть.
А череда коров’яча, на це глядячи, розступилася, і, аж коли полегшено зітхнула, даючи дорогу.