— Так ти мені й не скажеш? — почула захекане, ні, схвильоване, він збуджувався, відчувши її страх, і тому здобував ситуацію.
— Що я можу сказать? — наддала ходи.
— Ну, например, которий час, — він здоганяв, — бляха, тут так пізно, а ти, бляха, тут ходиш, і шо, не страшно одной?
— Я не бляха, — несподівано відповіла вона й притисла до себе торбинку.
— З юмором, — критично, з притиском відповів, ухопив за лікоть. — Ну що ж, — зітхнув, — з юмором, так з юмором.
Тіпнув до себе, але вона висмикнулась і побігла, якщо це взагалі можливо на десятисантиметрових шпильках.
— А ти резвая бляха, — гумор прокинувся і в нього, бо попереду було з півсотні метрів темряви, і він одкинув цигарку — тепер йому були потрібні обидві руки, наздогнав, лівою хап, а правою замахнувся ударить; саме тут каблук у неї ковзнув, її крутнуло, торбинка з розльоту влучила в нього, і несподівано вона відчула, а не почула, як той упав. Озирнулась і дійсно, він намагався підвестися, хапаючись за скроню.
Леся мацнула торбинку, і було за що: косметичка, пудрениця, а головне — чимала в’язанка ключів; звісно: од хати, од студії, од поштової скриньки можна не рахувати, бо загалом виходило чимало.
«Бляха, не може буть», — зважувала вона їх в руці, боючися знов наступити на зрадливий каблук.
А нічний незнайомець уже підводився, лапаючи правицею себе за кишеню, але куртка на ньому була затісна, щоби одразу влучити по ножа.
— Ах ти лярва, — прохрипів він і зробив крок, бо ніж-викидушка вже трапив йому в долоню, — лярва срана.
Леся одмахнулась рефлекторно, а вийшло навпаки — торбинка як примагнічена ляснула знов у знайому скроню, і дівчина з подивом дивилася, як чималий чоловік, втративши рівновагу, безтілесно одлітає й здобуває вагу лише тоді, коли спиною влучає в твердий нічний асфальт. Одкинувся він картинно, розкинувши руки. Коли пилюка вляглася, все навколо затихло.
Чи зачаїлось? Леся озирнула навколишні сутінки, однак, окрім байдужих дерев, свідків не стояло.
Вона б утекла, та помітила, що він геть не дихає. Рухалася лише цівка крові під закопиленим у безвість оком, і в Лесі наче каблуки одпали; побачивши труп, вона чомусь вирішила знайти документи, засвідчили, хто він такий; вона вивернула верхні кишені і знайшла все що завгодно: рідкий гребінець, ніж зі страшним лезом, ланцюг, кульок, тюбик клею «Момент»; вона хаотично шукала папірці, які допоможуть знайти родичів загиблого, аби повідомити про смерть близької людини; вона боялася, що міліція все перекрутить, травмує психіку нещасної сім’ї, і цим людям простіше буде пояснити особисто: це була самооборона, проста самооборона, а не навпаки.
Вона стягла з нього куртку, але і всередині нічого схожого на документи не було; розстібнула й здерла брюки, бо інакше влізти в тісні кишені було несила, однак ніде посвідчення особи не знайшла; коли вона стягнула й сорочку, то побачила татуювання. Нічогеньке, така собі шкіряна інсталяція в кельтському стилі, псевдорослинному, несподіваному, як про нічного чоловіка.
«Отут, на плечі б трохи продовжити лінію листочка, тобто закрутити його до шиї». Підтягнути до рівчака крові, узгодити напрямки ліній...
Цієї миті труп затріпотів і одкрив очі, о, цей моторошний рух зіниць, які швидко починали фокусуватись.
— Лярва, — люто простогнав він, шукаючи руками по асфальту рівноваги чи ножа, але швидко покинув змагатися із земним тяжінням і вирішив одсапатися.
— Я? — перепитала вона, але на відповідь не дочекалася.
Взяла тюбика з клеєм, витиснула чоловікові на плече і завершила татуйованого завитка на плечі, одступила, помилувалася. Клею лишалося надто багато. Вилила й на голову і почала робити «ірокеза»; гребінець ковзав густим волоссям, стовбурча-чи, утинаючись смородом у нічне повітря; густий дух увійшов у ніздрі пораненому і, як не дивно, заспокоїв. Леся хутко здерла з нього труси і наіроке-зила все, що було, тобто вийшов куций гребінець кучерявий, який візуально дотепно подовжив статевий орган до пупця. Додала помадою завитків. Клей швидко всихав, і щоби не пропав марно, приліпила до спини ножа, подовживши лінію лопатки, завершуючи образ татуйованого янгола, де лезо було крилом.