Деяку мить гадала, що слід здерти шкарпетки, але постановила, що вони, контрастні за тоном, лише додадуть оголеності об’єкту. Тут болісна здогадка пронизала дівчину:
«А якщо зможе одягнутися й зіпсувати задум?» Тому хутко зв’язала речі вузликом і подалася в ніч шукати, куди б подалі в неї закинути.
DO YOU SPEAK (ДУ Ю СПІК)
Навіщо вона, стоячи на трасі, обсмикнула кофтину, втягнула живіт і випнула груди? Ти ж голосуєш, аби кудись доїхати, а не навпаки. Кудись — це до рідної хати, а не кудись.
Додати, що «запорожець» був геть не тутешній, бо капот прикрашений оленем, таким, який буває на старих «волгах», та й кепочка на водієві була не наша чи турецька, а темно-рожева, одягнута козирком назад, та й загальмував він якось з підхвицьом, кинувши вбік пилюку.
— Скільки буде, щоб довезли до Степанівки? — запитала вона ввічливо, притискаючи авоську з книжками.
— Сідайте, женщино, якось домовимось.
Однак їхали мовчки, й оте «якось» повисло
між ними на кілька кілометрів; ще Марину непокоїли «женщина» і «домовимось».
— Тобто, — нарешті вимовила вона, — як домовлятися будемо?
Вона була вчителькою англійської, тому рідною говорила підкреслено правильно, ніколи не дозволяла собі збиватися на цей жаргон.
«Чи сленг?» — подумала вона, а потім вирішила, що сленг буває лише в англійській мові, тобто думки почали плутатись через отой хитренький погляд, якого вона несподівано переходила в дзеркальці; чоловік одштовхнувся од нього очима і враз покинув посміхатися, бо вона постукала по бардачку.
— В смисле? — почула вона од водія.
«Вийти», — почула вона власну думку так,
ніби хтось сторонній її вимовив у салоні.
— Я тут зійду, — кволо перекричала вона мотор, бо водій, диркаючи ним, несподівано почав з’їжджати з траси в густі кущі дерев, пішло дике коріння під колеса, якось ритмічно почало обох підкидати, а їй вхопитись було ні за що, хіба за пакунок книжок; за кожним таким поштовхом обличчя його, пласке, кривилося то болісно, то млосно.
— Я тут зійду! — кричала вона. — Вийти, мені треба терміново вийти! Чуєте? Я вимагаю!
Зойкнула вона, тому що натуральні хащі дерлися обабіч віконець.
— Так розщитатися ж, — уперто крутив той руля.
— Що? — не чула за гуркотінням вона.
— Ви ж сама... казала, щоб розщитацьця, — наполягав він на педалі.
Машина вглухла посеред похмурої галявини Марина Пилипівна слабими ногами ступила в непевну траву, притискаючись до книжок, однак вони важкі, не додавали впевненості. Хотіла проскочити повз багажник, але там стояв чоловік, такий, що одною рукою виймав звідти простиню, доволі невипрану; а іншою — ніж. Пташки на деревах притихли усі...
Такий кривий увесь, зроблений з уламку коси.
Він ступив до неї, пішов повільно й багатозначно, простягаючи до неї те й інше, заохочуючи киваннями голови; хотів говорити, але, певно, цієї миті був небагатий на слова, лише раз-у-раз лице його тіпалося чи то болем, чи то насолодою, особливо коли його куці босоніжки перечепилися об густу траву, то він впустив простільню й хапнувся за поперек, тіпнувся гримасою, де були біль і зло, а потім ще страшнішою виявилася там лагідність. Бачучи, що жінці теж заціпило, мовчки вказав ножем на білу ту замурзану тканину в патьоках зелені, а потім владно кинув їй до рук, певно, підстилалася на траву вже не раз і не два, а тепер вкотре? Плям крові вона там не побачила, але ж кому потрібно, щоби вони там з’явилися? Вона дуже боялася розсердити ніж.
Марина Пилипівна, аби їй з переляку не одібрало ноги, якими вона ще мала надію втекти, почала швидко-швидко робити руками рухи і стелити постіль, бо чоловік весь час вказував і вказував туди ножем; певно, від хвилювання йому одібрало мову, адже цей ніж уособлював і його самого; вона жадібно ще хотіла втекти, Марина Пилипівна вже не чула, як її власні вуста шепотять назустріч незнайомцеві:
— Я оце книжки дітям, тобто підручники, — намагалася затягти авоську поміж ними двома, — казала вона замість: «лише не вбивай».
Ноги її не могли сповзти з тканини, такий в них увійшов страх, що переступити вона не могла, чоловік мовчав, ніж отой саморобний з уламка коси нагострено зблиснув, — «скільки ж тою косою було накошено, доки вона вломилася», — ай ем, ай ем, я й так, я сама, — хутко зиркала на озброєного його, що пальці самі побігли власними ґудзиками і застібками, одежа власноруч одлетіла, вітерець підказав їй, що вона вже гола, впала на спину й одкинулася, розкинувши надвоє бюст.
Чоловік щосили стримував здивування, навіть почухав ножем між плечима, незграбно дивувався, мникався, потім несподівано побачив, як брюки йому відстовбурчилися, подив вирвався з нього зітханням, тобто надією, бо не одступило. Він зволікав, не бажаючи вірити, потім перевів зір на жінку, похитав скрушно головою, хутко розстібнувся і впав на неї обіймами, тобто вчасно підставивши свої грубі лікті, намацав, поцілив, відчув — волого й прохолодно, далі дедалі тепліше, і не став, як було одразу, поспішати, а уповільнив, як роблять водії, щоб не перегазувати, бува, мотор, дихання його хрипке змінилося на ніжне, він навіть поцілував жінку; «тільки не, тільки не...», хотіла подумати вона, «тільки не збавляй життя» і з переляку поцілувала також; той зашморгав розчулено носом, моторошнішого вона нічого не чула за все своє учительське життя, «тільки не, тільки не...» — благала вона, вже не тямлячи кого; озирнулася і наче в чужому телевізорі побачила того кривого ножаку, як він, одкинутий далеко поза простиню, одсвічував гостривом, «тільки, тільки» тіпалося їй неанглійською, а іншою мовою, щоб ще затримати, відчула, що й він вже солодко притримує, інакшачи поштовхи, силячися вже навпаки повернути ритм, хапаючись за незнайомку, наче за руль, яка вчепилася в нього, підтягуючи за поперек, почав пальцями гребти тканину, зібрав докупи бюст, уткнувся туди сопливо, тамуючи гарчання, наче колесами по корінню пішло взаємне здригання, почула, що він теж стогне, стримуючися з останніх своїх зусиль, і прокричала нутряно, полохнувши, нарешті, цікавих птахів.