Повільним кроком я повертався, роздертий на суперечливі відчуття. Та що я побачив, як повернувся до свого саду? Під деревом — липою, єдиним деревом у моєму садку — сиділа Шам-Шам. Вона не рухалася, мала доволі дивний вигляд — немов удовиця в жалобі, — а отже, самотньо озером плавала не вона. Я підійшов, звернувся до неї лагідно, та вона не поворухнулась і мала змучений вигляд. Я хотів узяти її на руки, подивитися ближче, що трапилося. А вона тяжко підвелася на лапки — і здаля я помітив, як знову звисало її крило, як і раніше, ніби знову слід було починати спочатку. Її гнітючий настрій я відчував незгірше за свій. У наших долях щось спурхнуло — і впало. Щось не клеїлось у нашому житті.
Я мусив зважитися. Тож я попередив П’єра, Маріон, Манджю. І всі мені в один голос сказали: «Не переймайся! Так вона буде біля тебе. Житиме собі потроху, знаючи, що ти її завжди захистиш, що є місце, де вона в безпеці, де завжди знайдеться кілька зернин — навіть узимку, коли мороз». Наче забули, у чому полягає головна мета «ревалідації» (якщо прибрати кілька літер, то виявиться, що всередині приховано слово «зв’язок» — «relation»): повернути пташку до повноцінного життя після невеличкої урочистої церемонії; П’єр — лише він, ніхто інший — обережно виймав пташину з клітки, вправно одягав на лапку кільце з номером, що мало назавжди позначити її серед численного товариства звільнених птахів; потім він виходив із притулку з пташкою на долоні і, ставши під небом, яке в такі дні завжди здавалося лагідним, і під деревами, які напрочуд привітно шумотіли, просто розкривав пальці... Як це — розкрити пальці, відчути, як хтось злітає, дивитися на це, на політ до крон, до блакиті небес, подібний до зойку політ? Однак нам — мені, Маріон і П’єру — надто добре відомо, що це можливо не завжди.
Ми з Шам-Шам повернулися до звичного життя. Стресу стало значно менше: надія втекла з поля бою, ми опинились у реальному житті, серед наших звичок, без жодних обріїв, окрім тихого співіснування. Я вже не лягав на траву, що стала вологою і холодною. Зима наближалася, тож Франс вимкнула робота — і зовсім зникла, припавши до комп’ютера. На озері качури й качки трималися парами, вони були обережнішими, адже зелені на березі поменшало. Шам-Шам досягла дорослих розмірів. Вона була масивнішою за інших качок через брак фізичної активності і добре харчування — я щоранку частував її смачним зерням. Вона постійно з’являлася і зникала — іноді навіть брьохалася в озері. Одного дня я зауважив її з качуром — і серце ледь не вистрибнуло з грудей: моїй самотній подружці трапився одинак — ця думка заспокоювала мене. Вони брьохалися разом, та коли я підходив ближче, качур тікав, а Шам-Шам дивилася на мене, як зазвичай, нахиливши голівку, ніби замислившись: підійти до нього чи не сходити з місця? Вона завжди підходила і підтюпцем ішла за мною до запасів зерна. Стосунки з качуром тривали не довго. Зрештою, по кожній качці хтось десь зітхає, таке життя.
Якось уранці я вийшов по Шам-Шам, гукав її, запрошував, а вона вмостилася посеред саду, ніби вагаючись — на відстані її нерішучість здавалася мені жахливою. Вона відпочивала там цілий день — вирішивши все обмізкувати чи просто лікуючись часом; спала впівока, як роблять усі качки. А я годинами спостерігав за нею з вікна — ніби за сторожем, чий профіль чітко вимальовувався над обрієм, а крило, як і раніше, ледь помітно звисало.
Спостерігаючи за нею, я зрозумів, чому вона не рухалася. Щось або хтось нашіптував їй на вухо: «Прийшов час обирати між людьми і справжнім життям, заради якого ти з’явилася на світ». Тоді я вирішив не наближатися до неї, не називати вже «Шам-Шам», не прицмокувати, коли кличу до себе. Я вирішив, що вона має обрати сама, як доросла — адже біля мене вона змужніла, її крила зміцніли, у неї з’явилося «дзеркальце», чорно-білий квадрат пір’ячка на загальному світло-коричневому тлі; авжеж, це називають «дзеркальцем», і їй дуже личило, у ньому ніби відбивались усі мої почуття до неї, що — після тривалих вагань — нарешті збагнула, ким хоче бути. А от вам і доказ: уже незабаром час від часу вона тріпала крилами, ніби прагнула злетіти чи переконувала себе, що одного дня це таки станеться... а я сподівався, так сподівався, так хотів побачити це!
П’єр із прискіпливістю орнітолога оглянув її і виголосив вирок: рано чи пізно вона таки полетить. А Маріон зауважила: «З таким характером вона здатна на диво». Зрештою, качка, яка не може літати, цілком може плавати, шукати собі подруга, зносити яйця та виховувати каченят. Навіть якщо вона всього цього не робить і нікому не потрібна, то завжди може залишатися самотньою, як я — пережити це можна, принаймні я на це сподіваюся. Хай там як, а вона ще жива. А того дня, що став останнім, вона вдавала, ніби щось обмірковувала, засинала і прокидалася, після чого впевненою ходою, жодного разу не обернувшись, потупцювала вглиб саду, ризикуючи життям, перетнула дорогу і ковзнула у воду.