Більше її я не бачив ніколи.
Вимисел
Раптом з’явився бульдозер і зламав мур, що відділяв манеж від лісу. Субота, я у стодолі. Гуде так, що від страху навіть не визираю. Я сама. Раніше за мною всюди ходив Тóбі. Він смикав травичку та розкидав її круг себе, а потім обстежував усі закутки в пошуках мишок. Я сиджу у стодолі, доки гаснуть фари і повертається тиша. Я звикла, що ніхто не шукає мене. Удома мама вигулює свою нудоту зі спальні до ванної. Можливо, так із неї виходить дивна доля — завагітніти в будівлі, яку мають знести. А може, це дитя, якому вона набридла і яке хоче вийти. Я хоч і спостерігала за народженням Тобі, все одно досі думаю, що діти виходять із рота — може, це тому, що про маму мені заборонили думати якось інакше.
Мама часто розповідає, що при народженні я багато плакала. Ніби замість очей у мене озера. Коли лягаю на спину з розплющеними очима, то біля щік відчуваю резервуари води. Підводжусь — і плачу, тож до вечора доводиться стояти, аби осушити очі. Отак, не присідаючи цілодобово, я виросла в дорослу дівчину. Раніше мама товкла: «Годі ридати! Яке ж ти надокучливе дівчисько!». Тепер я багато усміхаюсь. Попри темні кола, що залишилися від ставків соленої води, з вигляду я щаслива — цей вимисел супроводжуватиме мене до могили.
Вимисел — так звали нашого найкрасивішого огира. Він був чорним від кінчиків вух до хвоста та гуляв зазвичай із запалом, роззираючись навкруги, ніби гукаючи: «Хочу кохатися!». Звісно, коні не вміють кричати. Принаймні не так. Однак тієї ночі, коли я вмостилася на Вимислі, то ніби сиділа верхи на своєму коханому, мої ноги стискали боки коханого, рука пестила шию коханого. Вимисел помер, Тобі забрали, манеж збираються зносити, а я виросла. Та минулої ночі мені снився огир. Ми удвох летіли до хмар — і там, серед вологих пахощів веселки шлюбилися, без жодних свідків, без церемонії, хіба що сонце пульсувало у своїх багряних шатах.
Коли бульдозер поїхав, я бігом повернулась додому. Минув тиждень — ліс зяяв болючими дірами. Сьогодні знову субота — і машина повернулася. Та цього разу я підійшла ближче. Мені кортить бачити обличчя водія, коли він нарешті проб’є наші стіни й ворота, ліхтарі та дах. Нічого не вийшло, бо дверцята в бульдозері розташовані надто високо, а ще заляпані брудом. Тож я деруся на мур. Водій визирає з кабіни і просить не стояти на стінах, які він збирається зносити. Я — ані руш, тож він простягає мені руку і пропонує зістрибнути. Водій — високий і дужий, кароокий, погляд у нього добрий. Від нього страшенно тхне потом. Я не люблю запах чоловіків, мені подобається запах коней — різкий, але приємний. Чолов’яга бере мене до кабіни, де стоїть дух плісняви й поту, і ми разом руйнуємо манеж. Минає кілька годин, і я звикаю до запаху. Ми заїжджаємо до стодоли через пролам. Коли механічний ківш піднімає уламки, я помічаю щось червоне і впізнаю нашийник Тобі, який я сплела йому з решток вовни. Мені стає сумно, на очі навертаються сльози, мов хвилі солоного озера на сухий і байдужий ґрунт. Коли я плачу, обличчя зазвичай лишається непорушним, ніздрі не тремтять, губи не зводить судомою, я дивлюся перед собою, ніби все гаразд і я усе круг себе помічаю. Скажімо, сьогодні я зауважила: «У мурі пролам», — і голос мій не змінився, а супроводжуючий дивився просто в діру, гадаючи, що мені цікаво, прагнучи розділити цікавість зі мною, хоча насправді сльози тихо текли обличчям через маленький червоний нашийник із вовни.
Манеж дуже старий, певно, колись давно тут було подвір’я для кінної станції. На людській пам’яті тут завжди були коні, і все життя оберталося коло них. Певно, саме тому, з пошани руйнівник просувається потроху, працюючи лише один день на тиждень. В інші дні він ламає щось деінде, і все заради шосе. «У понеділок, — розповів мені він, — я зніс три хатини, у вівторок одну велику будівлю, у середу церкву, у четвер сільський майдан, у п’ятницю сквер із гойдалками і столітньою липою. По суботах я приходжу до вас, мені тут подобається, бо мене супроводжуєш ти, мала. До того ж, не щодня доводиться зносити старовинні стайні з аркадами, ліхтарями й склепіннями, де гніздяться ластівки! А цей дух! Дух коней... Мала, цей дух тривкіший за корпію, тут пахне не пилом чи тиньком, ні, тут пахне конями!»