Натомість Тобі був моїм. Я на власні очі бачила, як одного літнього вечора його у стодолі привела на світ тутешня старенька шавка. Цей фокстер’єр відрізнявся здатністю ніколи не втомлюватись від ігор. Він бігав за мною усюди, спав разом зі мною. Мені подобалося, коли він лизав моє вушко своїм тоненьким гострим язичком, і від лоскоту я так сміялася, так реготала!.. Тепер від нього лишився тільки червоний нашийник. Тобі ніколи не чекав наказів. Так само і я одного чудового дня, ні в кого не питаючи дозволу, залізла на Вимисла — і ми удвох гайнули до лісу.
— Я не чекала на дозвіл... — розповідаю я руйнівникові. Певно, він не зрозумів, бо сприйняв моє бурмотіння за дозвіл рушати далі. Тож обережно натиснув на газ, і ківш здригнувся. Він легко зламав стіни і дозволив небові увійти до того, що ще менше години тому здавалося похмурою печерою. Вимисел свого часу теж намагався. З усіх своїх внутрішніх сил, випнутою могутньою шиєю та великим тілом, напруженим, мов струна, він бився об стіни. Уранці у стайні було повно крові. Коли я про це згадую, то чую шалений цокіт копит, і щось прокидається в моїх грудях, розпускається твердий і болісний пуп’янок. Вимисел живе всередині мене, він б’ється, благає випустити його. Волає: «Я прагну кохання!» — а я німо вслухаюсь у це волання, не розуміючи, ні чого від мене хочуть, ні як випустити коня, ні звідки іде цей зойк. Я — клітка, коробка, скриня, всередині мене темно, всередині задихається чорний красень-огир.
Ми з руйнівником просуваємось уперед, просуваємось без перешкод, успішно, я спостерігаю за падінням стін, не випускаючи з рук червоний нашийник. Іноді я надто сильно сіпаю головою — праворуч-ліворуч! — ніби прагнучи щось забути чи попросити пробачення. Руйнівник кидає на мене стривожені погляди, та потім його очі знову повертаються до роботи: прямо по курсу наступна стіна. Він виструнчується — він знає, що треба робити. Якщо попрошу — він зупинить усе. Та я не вдаюся до дій. Слухаю, як Вимисел безнадійно хропе всередині мене — і з того самого місця долинає і поступово гучнішає голос-шепіт тата. Тоді я прикладаю долоні до грудей, щоби заглушити цей голос, щоб придушити його. Хочу, аби він назавжди замовк, або ж щоб спалахнув, вибухнув і заглушив владно гуркіт уламків. Однак татів голос шепоче, а Вимисел дедалі б’є копитом у тверду деревину мого серця, і очі мої перетворюються на два озерця солоної і тихої води.
— Це належало Тóбі! — Я тицьну зап’ясток руйнівникові під ніс. Він сердиться — один раз він уже зупиняв машину заради нашийника. Тоді я ховаю руки під себе й мовчу. Згадую про шалапута Тобі, що вирішив побігти за мною до лісу, коли я тайкома осідлала Вимисла — того дня тато був у школі, конюх поїхав до села, а тренер із мамою заховалися десь у будинку. Тобі й зеленої гадки не мав про ліс, він був надто малий і ніхто ще туди його не водив. Коли він кинувся за мною, я не відігнала його, бо намагалася всістися зручніше на спині Вимисла. А ще я подумала: коли щось трапиться, Тобі зможе повернутися до манежу і попередити батьків. Я думала так доти, доки помітила, як необачно він поводиться в лісі, ніби досі гасає стодолою, де можна рити ямки і розкидатись соломою. Я бачила, що Тобі хотів сподобатися всім, тож незграбно випускав по кілька краплин сечі під кожним деревом, ганявся за зайцями, за найменшої небезпеки ховався за ногами Вимисла, ризикуючи потрапити під копито. І все ж казала собі: коли посутеніє, Тóбі мене зігріє... я забула, що достатньо й коня. У Тобі не було потреби. Я хочу сказати, що він був не в моєму серці, а навколо, стрибав довкруж, часом безглуздо. Певно, саме тому у смерку я його вже не бачила. Я довго кричала, гукала, потім ридала, адже мені так подобалось, коли його язичок пестив моє вухо, я любила наші ігри на сіні.
Уже пополудні. Стодола лежить. Беремося за комору для сідел. Руйнівник, вочевидь, утомився. «Мала, я погано сплю, — пояснює він. — Уночі відчуваю вібрацію машини в руках, не можу розслабити спину, тож лежу із розплющеними очима. Вслухаюсь у вітер, дивлюся на місяць, щоби забути про знесення, що не відпускає мої голову й руки. О, якби ти знала, мала! Навіть дружина мене не розуміє. Хоче, щоби я спав — та все навколо чинить опір. Я мушу перш заспокоїти денне гудіння. Час від часу допомагає дощ. Дощик — тоненький, достоту твоє волосся, — дзюрчить, стікаючи по вікнах, як і зараз довкола кабіни. Чуєш? Заколисує... Заплющ очі, мала...»