Та я хочу не очі заплющувати, а подих затамовувати. У кабіні бульдозера душно, штучна шкіра сидіння липне до спини, серце тремтить, ніби хоче вистрибнути з грудей, що перетворюються на землю, труну і порох. Крізь брудне скло небо здається мені купою руїн. Пил від будівельних матеріалів заповнює ніздрі, я задихаюсь, ще раз глибоко вдихну — і все, мені кінець. Де Вимисел? Я не відчуваю його у собі — ніби він дійсно тихо пішов від мене того дня, коли помер. Дайте ж і мені добровільно піти, затиснувши пальцями ніздрі й міцно стиснувши вуста...
Я заплющую очі, щоб руйнівник залишив мене у спокої. Шукаю в собі Вимислову ніжну храпу, свіже повітря, що огортало нас після нічної пригоди. Пригадую, як непорушно звисало того вечора гілля високих буків — і це здалося мені добрим знаком: вітер не потурбує листя, не жбурлятиме його, мов відьмак, у морду коню! Край ліса простували двоє старих, які трималися за руки. Розібрати, про що вони говорили, я не могла, та добре чула звуки — інтонації чітко лунали у вечірньому повітрі, завершено й легко, мов нотки осіннього листя або кристалів льоду під час відлиги. Далі я чула тільки цокіт підків Вимисла об кам’янистий шлях — він лунав кришталево, а сонце тим часом сідало й іскрилося в його гриві. Потім запала ніч. Перед нами були лише стежина, чорна, мов небо, та поскрип соснових шишок під копитами Вимисла.
Я загнуздала, та не осідлала коня, сіла «на голе» (так часто кажуть — і вислів чудовий), однак, голе тіло коня не схоже на тіло жінки чи чоловіка, це радше килим із короткого м’якенького смуху, природна виїмка, де легко знайти собі місце і дозволити заколисати себе в такт тихій ході чи рисі. Чи гасали ми з Вимислом у лісі? Принаймні не відразу, навіть якщо коли тренер саджав мене до себе на гніду лошицю на прізвисько Любка, ми катались і риссю, і галопом, однак, тримав він мене міцно. Здається, він полюбив мене, мама навіть трохи ревнувала, і через неї, зрештою, він зсаджував мене край лісу та починав свистіти, поки я бігла до манежу. Якби мами там не було, хтозна, куди ми доїхали б на Любці. Чи на Вимислі, бо належав би він не мамі, а, можливо, мені. Хай там як, а досвід у мене був, тож коли я, відчинивши ворота до стайні, опинилася на спині Вимисла, усе здалося мені простим. Вимисел був значно більшим і ширшим за Любку, словом, зручнішим, а гриву мав таку густу, що, підковзнувшись, я легко могла схопитися за неї і врятуватись. Та я не ковзала. Вимисел ніс мене, мов дорогоцінну ношу — скриню із золотом, фіміамом і миром, достоту як у історії про народження Ісуса, коли царі-маги навідалися до нього із далекої пустелі, слідуючи за зіркою. Не знаю, чи Вимисел також ішов за зіркою, та анітрохи не сумніваюся, що того дня я була його скарбом. Куди ж він вів мене (хоч я й гадала, буцімто вела його сама)? Коли запала ніч, мені здалося, що він прямує на ледве помітні вогники — то далекі, то близькі, але завжди присутні, невагомі вогники в повітрі. Я вирішила, що то були світляки. Конюх, який часто повертався додому пізно і мав перетнути ліс, щоби дістатися будинку батьків, розповідав мені про світляків. «Одного дня я відведу тебе до світляків, — казав він, — їх треба побачити обов’язково, поки не з’явилося шосе, бо коли гуркотітимуть і сяятимуть машини, світляки вимруть, а з ними, напевно, і деякі інші тварини, скажімо, галатеї (це метелик такий), а ще саламандри, бо живуть вони в дикій твані. А деякі назавжди залишать ці місця, приміром, косулі і борсуки, і сови, що гніздяться в дуплах старих дерев, і кажани, які живуть у гротах. Зникнуть і перелітні птахи, яких світло фар збиватиме з курсу — вони просто не пролітатимуть через ці місця, адже країну повністю обплутають автостради». Конюх виповідав все це мені з обуренням. «Я припну себе ланцюгом до бульдозера, — переконував він, — розрізатиму шини, підкладатиму під колеса бомби. Ти ж допоможеш мені, правда?»
Ясна річ, я казала, що допоможу.
Конюх по-своєму дуже любив ліс, знався на всьому, що гасало, стрибало й тікало, зачувши людину — саме тому я була його спільницею, а не через склянку теплого молока і не через те, що ми працювали разом у стодолі — згрібали солому і гній, сипали овес і наливали свіжу воду, розтирали коням ноги, розчісували їм гриви й хвости, чистили їхній смух, аби він блищав, мов шовковий. Насправді ми були страшенно молодші за моїх батьків, за тренера і далекого власника манежу. Ми були Майбутнім. А у майбутньому ми бачили силу-силенну лук і лісів, птахів і звіру, світляків і саламандр — усього, крім автострадних пустель, де дихати можна хіба «дрібнесенькими частинками» (так поетично висловлювався конюх); та це далеко не золотий пилок, який збирають бджоли й метелики, ні, це геть інші частинки, чорні, отруйні, шкідливі і для людей, і для тварин, хай навіть (тепер це очевидно) людям зовсім байдуже до тварин. «Але що погано для одних — недобре й для інших. Наше здоров’я — це здоров’я всієї планети, — зі знанням справи мудрував конюх, — а планета у нас, як мені відомо, одна, маленькі зелені чоловічки досі не повідомили нас про існування десь іншої Землі, не такої спаплюженої, як наша». Напоказ неговіркий конюх іноді базікав забагато, часом слова зривалися з його вуст, мов одкровення, та одкровенням це не було — просто він весь час міркував про те, що десь почув або прочитав, про те, що нібито відомо всім, але зарадити цьому не може ніхто.