Коли всі вийшли зі служби, і католики вітали одне одного зі словами «Христос воскрес!» — на православний штиб, ніби підганяючи екуменізм і єднання церкви, — згорьований Ігнатій уявляв, як на Вознесіння куштуватимуть Христа у вигляді круасанів, а на Трійцю — у вигляді пончиків з шоколадом. Ігнатій не привітав нікого і вирішив негайно йти до лісу.
Навпроти церкви, по інший бік шляху, починався ліс, який належав родині Ігнатія вже п’ять поколінь. Просторе дрібнолісся з подекуди високими могутніми деревами — іноді їхнє природне правильне розташування справляло враження алеї біля королівського палацу. Зазвичай такі алеї ведуть не до замків, а до інших шляхів, що виводять на дрібноліс і так далі, до безкінечності, без жодної мети, просто змінюючи однакові краєвиди.
На огорожі, що відділяла дорогу від лісу, стояла табличка: «Приватна власність, заходити суворо заборонено!». Вийшовши зі служби, Ігнатій ні на кого не глянув і заглибився в ліс. Він сумнівався, що хтось дивився в його бік, тож зачинив огорожу, не озираючись, просто простягнувши руку. Людям, що купчилися на ґанку церкви, здалося, що табличка «Приватна власність, заходити суворо заборонено!» висіла в нього на спині.
Перед Ігнатієм постав вибір. Стежка, що спускалась униз, губилась у сутінку. Стежка, що дерлась угору, тягнулася вздовж луки й купалась у світлі. На луці паслися ялівки Ігнатія. Він уявляв, як вони лежали й жували, і розумів, що заради нього вони вже не встануть на ноги, як і віряни вже не підводяться під час меси для піднесення дарів. Раніше ялівки ступали за ним уздовж загорожі. Справді, їх довго не відлучали від матерів, щоби за короткий термін виростити якомога більше м’яса. Їх залишали ссати молоко і рости, а потім вони самі давали молоко, багато молока, переживали чимало зим і літ — і до поважного віку відгукувались на прізвиська. За цей час у череді виникла своя ієрархія: після коротких і жорстоких сутичок найвойовничіша і найметикуватіша ялівка очолювала череду. Тепер вони скидалися на покинутих дітлахів, яких замкнули в порожній кімнаті без іграшок і можливості контакту із зовнішнім світом. І якщо ялівок годували ліпше, аніж сиріт у Румунії чи Росії, що їх ми часто бачимо в телепередачах, якщо на цій стадії їхній погляд був іще не таким нестерпним, то це лише тому, що їх тримали, аби невдовзі з’їсти.
Так думав Ігнатій, спускаючись стежкою вниз. Ішов він гнівно, уважно дивився під ноги. На поверхні трава була сухою, бо сонце висмоктало всю росу. Але там, де трава витикалася з-під землі, зберігалась волога. На півшляху від сухих кінчиків до вологої основи павучки зліпили зі своєї білої слини кульку, повну яєць. Яєць у цьому коконі не менше, ніж святих на небі, — подумав Ігнатій. І забубонів забуту літанію: «Симон і Юда, Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян...». Кожен крок позначав одне ймення, і поступово ритм старовинної молитви присоромив гнів, ніби вибілив, перетворивши на ніжну збиту масу яєчних білків, чистий сніжок, що летить за вітром і ніби ховає в собі щось довгоочікуване, пуп’янки, які скоро розпустяться. Тільки тоді Ігнатій вирішив підняти очі.
Кусливе квітневе сонечко своїм промінням ніби вирізало ділянки стежини. І в цих плямах світла Ігнатій помітив пасма жовтої вовни, які що далі, то густіше звисали з найнижчих гілок. Пасма висіли всюди, цих решток гри — минулої чи майбутньої — було розпачливо багато. Вони позначали кожне дерево, кожен кущ, чіплялися за гілки настирливо, ніби слід, який навмисно прокладено для малят чи хворих на голову. Ігнатій відчув повернення гніву. Певно, діти зайшли до його лісу, знехтувавши табличкою і заохочувані батьками — з тих, які твердять «природа для всіх», але й зеленої думки не мають про те, скільки коштує все це утримувати; вони ніколи годинами не тримали в руках ні косарку, ні сокиру, ніколи не обтесували, не складали дрова до купи, не спалювали листя і гілля, не перевозили його кудись, ніколи не вимірювали на око, рубаючи на оцупку, дровенята на розпал, не вирубали місце для нових посадок, не фарбували крайці гілочок молодих ялин, щоб захистити їх від зайців, не спостерігали за повільною смертю — у роки посухи — верхівок старезних дубів, а під час бур — за падінням останніх високих сосон; вони хочуть користуватися, насолоджуватися, не забруднивши рук, не знаючи страху, не думаючи наперед, нічим не жертвуючи й нічого не сіючи. Ці люди, — думав Ігнатій, — не просто незаконно користуються моєю власністю, а ще й своїх дітей мають за дебілів, яким увесь час треба нагадувати, куди йти. Що й казати, такі вони, ігри кінця століття, — зі стовпчиками, мов на автостраді!