Ігнатій з купою хмизу прямував убік манежу. Час від часу одна з гілочок з жовтим пасмом падала, він нахилявся і підбирав її обережно, не піддаючи небезпеці решту ноші. Коли він дійшов до Санта-Фе, то вирішив залишити все за старою огорожею. Та він був на виду і подумав, що з манежу його можуть побачити. Тож Ігнатій пройшов повз стайні, повз купу гною, повз трейлер — очима шукаючи місце, де потайки можна було залишити свій тягар.
Аж раптом з’явилися коні. На чолі кавалькади, хвацько пританцьовуючи, пишався Бронсон. Тонкі вуста і підстрижені вуса надавала його обличчю жорстокого виразу. Він зирнув на Ігнатія та жовту вовняну купу і обернувся до решти вершників. «Перехожий!» — гаркнув він зично. «Перехожий! Перехожий!» — перегукнулись вершники, озирнувшись назад. Старий почекав, поки всі проїдуть, — і пішов далі неспішним кроком, відчуваючи, як терпнули руки і пальці. Щойно манеж зник за одним з пагорбів, Ігнатій помітив вал, де можна було позбутися ноші. Він побачив покатий схил, що неначе обтікав конусоподібну гірку, і попрямував туди. Ігнатію не давала спокою думка, що його зауважать, тож він швидко обома руками пожбурив купу хмизу і вовни, що лягла на вкритий рослинністю конус, мов капелюх на голову. Потім він розвернувся і почвалав до лісу.
Мурахи працювали з самого світання. Вони нападали на гусінь і черв’яків, шматували їх, по шматочках переносили значно більших і важчих за себе комах до мурашника. Хтось обмацував тлей вусиками, щоби зібрати меду, а інші паралізували їх кислотою і потім їли. Мурахи збиралися по двоє, щоби підняти важке зерня. Вони чистили галереї мурашника, годували свою королеву, прибирали з-під неї яйця, розкладали їх по численних камерах, мили і пестили личинок та їхні вусики, підгодовували їх солодким медом. Якщо температура протягом дня змінювалась, вони перетягували личинок. Деякі з мурах мали сторожити вхідну браму, через яку без упину заходили й виходили робітники. Інші мурахи цього сонячного дня наприкінці зими непорушно сиділи на верхівці конуса, зібравшись у темні плями — так вони нагрівали мурашник і давали сили усім, хто працював усередині. Певно, папи Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян так само збирали всіх на молитву , аби наситити вірою світ. Мурашник був такий великий, що майже зливався з пагорбом, скидаючись радше на земляний пригорок. Мурахи склали його так майстерно, що жоден порив вітру не відірвав би від нього ані патичка! Ґрунт довкола мурашника бринів від невтомного руху комах, і мертве листя довкола співало шурхотом. Упродовж чверті століття змінювалися покоління мурах — вони боролися за виживання з покорою, гідною всіх святих, яких згадували в молитві, і завзяттям, достоту Ігнатій, який терпляче піклувався про дерева, що йому залишили предки. Ніхто ніколи їх не турбував — хіба зелена жовна, що час від часу снідала кількома шерегами робітників. Утім люди працю мурах не помічали.
Поки Ігнатій неквапом піднімався стежкою до ферми, діти бігли дорогою до Санта-Фе з торбинками, повними моркви і шматочків цукру. Вони хотіли погодувати коней, коли ті повернуться з прогулянки. Дітям кортіло почути заливистий сміх їхнього приятеля Чарльза Бронсона та пограти в манежі — адже він їм обіцяв! — тож вони бігли, не озираючись.
Раптом хтось із них краєм ока зауважив дещо незвичне: на верхівці пригорка шелестіли пасма жовтої вовни. Діти підійшли ближче й побачили, що вовна вкривала складений із гілочок конус, де сновигали тисячі мурах.
Неймовірне відкриття! Дітлахи стали виймати шматки цукру й тицяти їх до мурашника, радіючи стривоженому сновиганню комах, які дрібніли цукор на крихти і тягнули до підземних галерей, утворюючи живий білосніжний килим. Тоді діти вирішили подивитися, куди ж комахи несли крихтини. Цупкими гілками вони штрикали мурашник у м’яке нутро. Діти крутили гілками, відкриваючи тоненькі переходи і галереї з прозорими яєчками — нажахані мурахи рятували їх, спускали униз, і невдовзі уся земля навколо роїлася сірими тільцями. З кожним рухом гілки втрачалася важка праця одного-двох років, і десятки робітників, падаючи на спину і скручуючись, випускали дух. Решта щодуху шелестіла ніжками по землі, наповнюючи її тривожним ритмом. Соснові голки, що тепер безладно вкривали ґрунт, усотували ці хвилі люті і зникали під землею — і що більших руйнувань зазнавав мурашник, то більше гніву і страху вбирала земля. І поки жовта вовна змішувалася з лісовим перегноєм, діти радісно верещали, переможно піднімаючи свої дрючки до неба.