А на протилежному пагорбі Ігнатій пнувся стежкою, яка належала йому, міркуючи в такт крокам. «Корнелій і Кипріян, Лаврентій, Хрисогон, Іван і Павло, Косма і Даміан...» На свіжих зламах віття, позбавлених пасем вовни, виблискувало сім’я.
Улісс
Тарілки — сині. Насичений променистий синій колір. Дрібний узор у тон. Кожна — особлива: на деяких мотив проступає чітко, на інших він практично непомітний, зливається з кольором. Заплатила я за тарілки недорого — у крамниці «Оксфам» їх виставили зі знижкою: неповний набір, не шість, не дванадцять, не десять, лише п’ять великих і чотири маленькі тарілки; тож, запросити можна не більше двох осіб — якщо не рахувати мене і Зорана.
Коли ми зустрілись, у нього було багато різних тарілок, які залишилися після розлучення: певно, вони з дружиною їх ділили або ж потрощили чимало під час сварок. Склянки також належали до різних наборів — різної висоти склянки для води і для соку, кілька пивних кухлів з різними логотипами: «Leffe», «Chouffe», «Orval», «Affligem»; келихи на високих ніжках, п’ять високих, сім низеньких, а ще два келиха для шампанського. У «Ікеї» я придбала коробку з шістьма елегантними бокалами-флейтами — треба ж було якось прийняти професора Меєра з дружиною; це найменше, що я могла зробити, бо знала: вони принесуть пляшку чогось, може, навіть ігристого; і все ж, аби не переживати, сама купила пляшку справжнього шампанського.
Учора, коли я їхала до Зорана сільським шляхом, то загальмувала, зауваживши їжака. Зовсім юного їжачка, певно, ще недосвідченого — він квапився кудись по асфальту, радіючи шляху вільнішому, ніж звичні для нього луки з дикими травами. Їжачок біг просто на мене — а я їхала зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину; він рухався не швидше, ніж один кілометр на годину, хоч і явно поспішав. Зупинившись, я з подивом зауважила, що лапки у квапливого їжачка були високі й тоненькі. Я увімкнула фари далекого освітлення й узяла їжака на руки, ризикуючи обдерти долоні. Їжак миттю згорнувся в клубок, склав і заховав лапки і мордочку; він повністю умістився у мене на долоні — і я відчувала, що колючки в нього ще м’якенькі.
Ліворуч від дороги я зауважила луку з коровами. Праворуч — невеличку парковку перед давнім відреставрованим млином, відкритим для візитів у вихідні, а нині зачиненим. Я вирушила на пошуки безпечної місцини для їжачка — і побачила на стоянці авто. А неподалік від авта, у траві раювали троє, руками дістаючи із великої спільної миски щось подібне до рису. Чоловік, жінка і дівчина; останні були вдягнені в хіджаби. Для села, де радше трапляться голландці у відпустці чи тутешні, які нашвидку перекушують під млином і повертаються додому, це зовсім незвично.
Я не привіталася — мені здалося, що вони воліли б не бути поміченими, — просто поклала їжачка неподалік, під кущем. Зовсім поруч починалося кукурудзяне поле — напевно, вороже середовище для тварини, що звикла до свіжих трав. Їжак непорушною кулькою сидів під кущем. Колючки ворушились у такт настрашеного серцебиття, він скидався на морського їжака з астмою. Я пішла, згадуючи море і наївних морських їжаків, які влітку сотнями гинуть під колесами.
Минулої ночі, коли я звично мучилась від безсоння, я не могла відігнати думку, чи правильно було залишати їжачка там, біля небезпечної кукурудзи, чи не вибіжить він і не попрямує назад, на дорогу? Згадувала я і корів по той бік дороги. Коли я була маленька, то селяни розповідали, буцімто вночі їжаки ссуть із вимені. Чи не спаде їжакові на думку згубна ідея знову перетнути дорогу в пошуках коров’ячого соска? Ліпше я піднялася б написом і поклала б його біля череди. А ще — дедалі відчуваючи провину — я міркувала, чи жінки в хіджабах не злякалися їжачка (певно, таку тварину вони бачили вперше в житті) і чи чоловік, який був із ними, не заподіяв їжакові зла. А може, тварина була дуже впертою, тож миттю повернулася до напрямку, який обрала до зустрічі зі мною, попри далекий шлях і небезпеку. Словом, я ототожнювала тваринку з собою: вона постійно квапилася до мети (але якої?!), а життя тим часом постійно ставило її в потенційно небезпечні умови.
Маленька тварина з сімейства Erinaceus europaeus (таку назву підказав мені інтернет) не йде мені з голови, поки я готую вечерю, гідну професора Меєра. Давніше Зоран був його асистентом — до того, як гучно грюкнув за собою дверима; «збіговисько пинд», за його висловом — звісна річ, окрім професора Меєра. З-поміж викладачів Меєр був найліпшим — так само і Зорана любили всі, а тепер його люблю тільки я, певно, я припізнилася чи, радше, як завжди, явилась невчасно.