Дивно, та тут він замовк і, гордовито піднявши голову, повернувся на своє місце. Бармен знову ходив поміж столиків із блокнотом у руках і ручкою, схожою на паличку чарівника. Сполохані клієнти потроху поверталися до розмов. Власник дивися углиб зали: там спиною до нас сидів юнак у плащі і роздивлявся якийсь клапоть паперу. Він підвівся, ткнув папірець до кишені, сів знову, знову підвівся, відійшов, пішов до зали, до власника.
— Ви любите митців? — із неперевершеною люттю запитав він у нього.
І власник закладу, який відвідують і актори, і глядачі з сусіднього театру, холодно відказав:
— Ненавиджу.
Якусь мить юнак стояв скам’яніло. «Отак і треба зневажать зневажників», — захоплено згадала я, уражена красою вірша і того, хто міг би вимовити це зі сцени. Хіба він був не Прометеєм, який утік із підмостків і грався з немічними буржуа?
Раптом юнак засунув руку в кишеню і вийняв звідти папірець, який роздивлявся щойно.
— Не заплачу́! — кволо промовив він.
То був рахунок. Він артистично зім’яв його в кульку, а потім обережно розгорнув, простягнув, зробив величний крок уперед і ткнув його власникові під ніс — із люттю, що електризувала кулак, а від кулака сила передалася ліктю, а звідти плечу; здавалося, вся права частина тіла відділилась, здригнувшись аж до ноги.
— Вставте у рамку, це стане окрасою закладу! — крикнув юнак.
Напруження зросло аж до вибуху. Достатньо було сірника недбалого курця — і все спалахнуло б. Хтось тихо порадив викликати поліцію. На барі миттю з’явився телефон. Власник, повернувшись спиною до залу, набирав номер.
Юнак став міряти залу кроками з театральною люттю, розкидаючи круг себе повітря своїми навдивовижу гарними руками й елегантно підкидаючи догори краї плаща. Не зупиняючись, він показово порвав рахунок — і клапті злетіли над ним білим мереживом. Клієнти дедалі більше нервували. Хтось — як і я — замислився не без причини, чи незнайомець часом не озброєний і до чого ладен удатися?
Швидким прямим кроком юнак підійшов до дверей і схопився за ключ, ніби хотів зачинити нас всіх разом із собою. Бармен — прудкіший за блискавку — підскочив і відштовхнув шаленця. Бармен замкнув двері на один оберт, поклав ключ до кишені — усе напрочуд велично. Збентежений юнак спершу вагався, а потім, подивившись на нас, загрозливо мовив:
— Ви не знаєте, з ким маєте справу!
Авжеж, ми не знали, ми були впевнені тільки в одному: ми потрапили в пастку разом із ним, вихід нам відрізали.
Оберт ключа ніби розбудив сміх — спершу нервовий, потім дедалі знущальніший, і я зажурилась. До нас починало потроху доходити, що юнак хворий на маніакально-депресивний розлад — ці слова прошепотіла, ледве ворушачи язиком, одна пані (вона випила немало пива і весь час хапала за руку свого сусіда по столику). Юнак зробив у наш бік кілька кроків, зашпортався — і сміх залунав гучніше, гидкий і масний.
— Бачу, — заявив шаленець, — що ви боїтеся мене!
«Добре завважив, — подумала я, — тому вони й регочуть!»
— Сплатіть рахунок! — сухим голосом мовив власник.
— Ви не знаєте, до кого звертаєтесь! — іще більше збліднувши, наполягав юнак.
І, обернувшись до зали, він пояснив:
— Я онук Есхіла...
Пауза. Насмішкувате мовчання клієнтів.
— ...і я попрошу Есхіла — він там, у театрі — негайно прийти сюди!
Коли я почула ім’я Есхіла, якась нездоланна сила зіпнула мене на ноги. І голосом, який мав би заспокоїти юнака, але тремтів, я зауважила, що Есхіл не в театрі, бо я щойно звідти і не бачила його там.
— Проте, — додала я, — вистава дійсно була чудова, тож ви можете пишатися дідусем.
Тоді шаленець підійшов до мене і, вирячивши очі, запитав:
— Вам знайомий Есхіл?
— Авжеж, — сміливо відповіла я, дивлячись на його руки й уявляючи пістолет під плащем, у глибокій кишені. — Я знайома з ним особисто.
Ніхто не засміявся. Хтось із них знав Есхіла?
— А з Чеховим? — недовірливо запитав юнак, який наблизився до мене впритул, майже торкався мене. — Також знайомі?
— Авжеж, — спокійно сказала я. — Він лікар...
— Ніколи! Ніколи не промовляйте це слово в моїй присутності! — гукнув юнак.
Без сумніву, при слові «лікар» миттю мала початися різанина, і через недбальство я стала б винною в злочині.
Юнак, страшенно збліднувши, дихав мені просто в обличчя.
— Як щодо Шекспіра?! — проревів він.
— О! Ми добрі друзі, — з останніх сил відповіла я, відчуваючи, як стиснулось горло.