Юнак виструнчився і тужливим голосом повідомив мені:
— Офелія була мені донькою... тож... розумієте...
Я німувала, вражена цим абсурдним зізнанням, за яким крилось, напевно, інше нещастя, значно інтимніше. Тим часом шаленець обернувся до зали і кинув гірко:
— То був не нещасний випадок, а вбивство!
Клієнти загиготіли. Юнак довго в чомусь звинувачував присутніх — та його голос потонув серед смішків. Я вловила тільки останні слова:
— Що вам ближче до серця: вбивство чи суїцид?!
Сміх ураз стихнув. Густа тривожна тиша накрила залу. Усім нам здавалося, що безумець вихопить із кишені зброю. Та нічого не відбувалось. І тоді власник холодно й чітко промовив:
— Суїцид — ваш!
Ця відповідь видалася мені жахливою і водночас логічною. Я подумала, що жінка, напевно, сказала б щось інше. Можливо, вона зауважила б, що такий гарний і такий юний чоловік заслуговує більшого, аніж смерті — своєї чи інших. А втім, я ж промовчала, коли власник сказав: «Ненавиджу митців». Ніхто не вигукнув: «Я також митець!» або «Я захищаю митців!». Невже в залі не було ні глядачів, ні акторів? Прометей і великий хор, легкокрилий Гермес, Посейдон із тризубом — де вони всі вечеряли?!
Юнак запхнув руку під плащ. Нарешті! Нарешті ми мали побачити захований пістолет. Але то був щур — він витягнув мертвого щура (напевно, приніс із собою), товстого щура із закрученим у бублик хвостом. Жіночка напідпитку заверещала і сховала обличчя в руки. А шаленець ніжно погладив щура, схопив за хвіст і став розгойдувати.
— Дозвольте представити вам Гораціо, мого єдиного друга! — з несподіваною ласкою заявив юнак.
І з обуренням продовжив:
— Він мешкав тут, харчувався на вашому гидкому смітнику, спав на вашій брудній кухні!
Зала враз замовкла і ніби закам’яніла.
— Я не платитиму! — гукнув юнак, але ніхто на це не звернув уваги.
Він вагався, роздивлявся кожного з нас.
— Ходімо, Гораціо, геть звідси, геть! — крикнув він.
І зі щуром у руці шаленець упевненим кроком попрямував до виходу, переконаний, певно, що владою мертвої тварини відчинить замикані двері. Звісно, нічого не вийшло. Тож він зупинився, обернувся, мов робот, і пішов назад, углиб зали. Задні двері теж виявились замиканими. І юнак, напевно знаючи свою ціль, підійшов до мене, обережно підніс щура до мого носа, а потім, підтягнувши до себе другою рукою паперову скатерку на моєму столі, зіжмакав її та кинув мені під ноги, заявивши із люттю:
— Кохання! Тільки кохання важить!
Цього разу ніхто не сміявся, а якщо комусь і було смішно, то я не помітила. Моє захисне скло дало тріщину.
Юнак зі щуром пішов углиб зали, ще раз спробував відчинити двері, знайти вікно. Гнітюча мовчанка тривала. Він, ставши воскового кольору, повернувся до нас. І цієї миті хтось упевнено постукав у віконце дверей.
Бармен квапливо вийняв ключ із кишені, відчинив двері — і до бару зайшли четверо поліцейських. У кожного було по пістолету на поясі — великі чорні кобури важко було не помітити. Найстарший і найогрядніший байдужим тоном запитав у підозрюваного документи, а інші обачно тримали руки на кобурах.
І юнак уже не так упевнено, мляво гойдаючи мертвим щуром, знову сказав:
— Ви не знаєте, з ким маєте справу...
Аж раптом він обурено кинув гладкому комісару:
— А ви хто взагалі такі?!
На цих словах комісар схопив його за праву руку і з силою, яку в ньому годі було вгадати ще секунду тому, вивернув за спину. Щур із вологим звуком плюхнувся на підлогу. Юнака виштовхали на вулицю. Я бачила, як його провели переді мною, він не чинив опору, але кривився від болю. Крізь вікно ми бачили, як група швидко й упевнено віддалялась. Звична справа.
Коли його вивели, бармен кинувся до щура і прибрав його. Люди в залі почали гучно обговорювати подію. Юнака мавпували, удавали його манеру говорити. Смішки і келихи наповнювало полегшення. Ніхто не вірив, що щур Гораціо дійсно мешкав і харчувався тут, ховаючись у закутку поважного і банального закладу з таким м’язистим персоналом.
— От бідака! Горопашний! — зі сльозами на очах схлипувала п’яничка. Важко було сказати, кого вона оплакувала, щура чи того, кого щойно вивели четверо поліцейських і хто був на голову вищим від будь-кого із присутніх.
Як і Прометей, він був високим і самотнім, а навколо актори — власник, бармен, комісар, який з’явився так несподівано, далебі сам Зевс, пітьма довкола, не вельми говіркий і жалісливий хор, кілька жінок; усе це так нагадувало п’єсу, яку я щойно дивилась!
Усе, за винятком щура. Тварина, яку знайшли вже мертвою? Чи вірний друг, товариш по самоті? Кажуть, щури легко прив’язуються до людей. А якщо дати щуру гучне ім’я, він навіть відгукуватиметься!