Тіш десь тинявся, коли я завітав до гаража. Я зрозумів миттєво: зарослий плющем і освітлений самотньою свічкою гараж насправді значно миліший за віллу з плазмою і каміном із натурального каменю. Місцина була таємнича, навдивовижу затишна — а я й забув, що таке затишок. Райок — яка влучна назва!
Уккле — найзаможніший квартал у Брюсселі. Тут оселяються франкофони, тож (за словами Оділь) сміття тут «вельми цікаве». І це друга причина, чому вони з Лів шукали притулок саме в цьому районі, перша ж причина — безпека: дві безпритульні дівулі в Уккле менше ризикують нарватися на агресію, ніж у центрі. Отже, сміття. Вони час від часу оглядали його на предмет старих видань — і поверталися, навантажені книжками, журналами й коміксами. Примостившись на старому матраці, який служив дівулям за ліжко, я роздивлявся прекрасний альбом Гауді з подряпаною обкладинкою і липкими сторінками з чудовими ілюстраціями. Я добре знаю Барселону та її пам’ятники — Педреру, Каса-Вісенс, Палау-Гуель, собор Святого сімейства, колись давно (ніби в іншому житті) я бував там з однією білявкою — пам’ять послужливо стерла її ім’я! — і все ж видання про мистецтво й архітектуру в темному й вологому гаражі здавалося справжнім дивом... А до альбому — пиво, оливки, ковбаски. Вкрадені з супермаркету.
Тож коли вони в мене поцупили гроші, я не здивувався.
Того дня Лів потелефонувала і запропонувала зустрітися в кафе. Платив я. Також я дав гроші на квитки на поїзд, адже наближалась зима, і Оділь заявила, що повертається в Марсель, до батька. І розповіла мені про своє буремне дитинство, смерть мами, батька, який (на її думку) завжди надсилав мало грошей, однак, приймав їх із Лів у холодну пору. Дивно, та вона запитала: «Хочеш, залишу тобі його номер?». Я подумав, що так вона не хоче втратити зі мною зв’язок — я став для неї названим дядьком або старшим братом. Що ж, я погодився.
Після кількох пляшок пива ми поїхали на моєму авті — Лів на пасажирському місці, Оділь позаду. Я мав необережність залишити гаманець на задньому сидінні, там залишалося ще двадцять євро, і я спиною відчував, що Оділь їх виймала звідти. Висадивши дівуль у центрі, я перевірив уміст гаманця — двадцятка випарувалась. Я подумав, що дівчата, які живуть у гаражі, так і мають чинити. Лів — подвійний агент, вона викликала довіру в дурника, а Оділь крала гроші. Я негайно пробачив їм, пробачив за вишуканість, адже навколо безліч недоуків, купа безжальних і жалісливих прошак, що я мав би тільки тішитися тим фактом, що мене ошукали вишукані дівулі.
До того ж, у них був кіт.
Тіш.
Варто було мені побачити його вперше — він миттю завоював моє серце. Найчарівніше котяче створіння в моєму житті — тигровий окрас, жовті очиська, стрункий і м’язистий, вочевидь справжній хижак. При цьому — ніжний, навіть лагідний, любитель безкінечно тертися об усіх, найбільше ж об Лів. Мої спроби спокусити кота залишилися без успіху, хіба що вуса затремтіли, коли я простягнув руку — і Тіш миттю повернувся на коліна до дівуль.
Я подумав: у житті трапляються істоти, які слідують за вами від пригоди до пригоди, завжди. Я свого супутника ще не знайшов. А для Оділь і Лів таким супроводжуючим був Тіш. Вони їхали з міста — і він зникав. Вони поверталися після тривалих блукань (вони це називали «канікулами»), і він був тут, ніби з точністю до хвилини знав час їхнього повернення. Тіш був частиною чарів цієї місцини — разом зі свічками і плющем, що зеленів крізь дірки у бляшаному даху і веселими гірляндами спускався всередину гаража. Аби темрява не лякала, дівулі поцупили в церкві дві лампи. Коли сходила ніч, вони їх запалювали — і тоді гірлянди плюща сяяли по-різдвяному святково. За ліжко був ще досить міцний двомісний матрац — авжеж, смітники в Уккле ще ті! Покривала завжди були вологі, ми сідали на них і дивились, як Тіш грався зі складним знаряддям, яке Лів склала з вовняних пасем, корків, паперових кульок і шматків кори, нанизаних на мотузку, що висіла в кутку. Дівулі сьорбали пиво, курили траву і годинами не відводили очей від кота. Лів час від часу надовго засинала. Вона хоч і завжди посміхалась, одначе, шкіру мала сірувату, а очі — сумні. Лів казала, що їй слід приймати ліки, але їх у неї немає. Тоді я ще не знав, про які ліки йшлося, та згодом, після всієї цієї історії, Лів одного разу написала мені з Нідерландів, що їй ведеться ліпше, бо вона приймає «Прозак».
Одного дня Оділь зненацька запитала мене, кивнувши вбік Тіш: «Хочеш його?». І усміхнулася загадково. Лів зблідла. Ясна річ, я відмовився. Мене стривожила цілковита відсутність сентиментальності в Оділь — вона любила грати з почуттями інших, достоту як кіт грає з мишею, птахом або кулькою. А може, за пропозицією крилася довіра до мене? Як визначити, чи сильна наша влада над кимось?