Лів обожнювала Тіш. А ще любила книжки. Саме вона привела кота до гаража, саме вона цупила для нього в супермаркетах упаковки «Віскас». Коли дощило, Лів годинами читала «Братів Карамазових», а Тіш сидів, згорнувшись калачиком, на її колінах.
У грудні дівулі залишили Райок і з квитками на поїзд у руках (купив квитки я) подалися до Марселя. Перед тим Оділь люб’язно поцікавилася, чи збираюся я кудись у зимову відпустку, і я відповів, що ні. Насправді я думав поїхати на свята до сестри, але побоювався, що Оділь скористається моєю відсутністю і спустошить моє помешкання, перш ніж ушитися до Франції. Якщо вірити її батьку, якому я зрештою мусим потелефонувати, у Франції Оділь розшукували за жорстоке пограбування. Батько Оділь говорив байдуже і коротко. Він не уточнив, про яку «жорстокість» ішлося, просто сказав: «Оділь страждає від шизофренії, перебирає з алкоголем, тож не давайте їй грошей і будьте дуже обережні з нею. Якщо вона не прийматиме ліків, її стан погіршиться, вона стане небезпечною». Та я вважав Оділь привабливою, тож цей опис видався мені надто абстрактним і сухим.
Дівулі причарували мене. Вони жартівливо перемовлялися, мовби закохані. Дбали за Тіш, мов за дитиною. З жіночою елегантністю облаштовували кубельце. Наше спілкування тривало приблизно рік із невеликими перервами, втечами й поверненнями до Райку, де одна з них завжди знала, що знайде другу. Стосунки між ними були нерівні, особливо ж у непогожі дні, через утому і холод. Часом Лів, вирвавшись із лютої сварки, шукала притулку деінде, їхала аж до Нідерландів — там Оділь її не розшукувала. Та Лів швидко втомлювалась і поверталася до гаража. «Одного дня, — радісно розповіла мені Оділь, — Лів повернулася, вона зникла на цілий місяць, я не знала, де її шукати, а ще я тоді примудрилася зламати ногу». Вона тихенько всміхнулась — і мені залишалося уявляти п’янкі вечірки і сварки, коли вона била кулаком, мов чоловік. «І коли я нарешті побачила Лів, то розбила гіпс ударом ноги об підлогу — гуп-гуп-гуп! отак! отак! — і ми разом пішли гуляти під яскравим сонцем».
Пиво підтримувало їх у доброму гуморі. Дівулі стверджували, що п’ють небагато — просто кортить розфарбувати життя, — що не такі, як інші, що тримають себе в чистоті. Лів пояснила, що митися щодня підручними засобами — остання соломинка для гідності безхатченка, доказ, що трунок ще не остаточно тебе зруйнував. Вони жужмили порожні пивні бляшанки та кидали їх до ями, звідки мали б ремонтувати авто; кидали байдуже і ліниво, не рухаючи матрац, який слугував їм за ліжко і крісло, а для кота — за ігровий майданчик. Я запитував себе, як вечорами, коли напивались, їм вдавалося не падати до відкритої ями. Дівулі ніби отримали від кота шосте чуття — передбачення перепон у темряві.
Мені важко було уявити їхнє повсякденне життя. Коли я приходив до них, ми випивали по пиву і дивились, як кіт поступово заплутується в гірляндах із корків; часом я непомітно залишав на матраці складену купюру, щиро сподіваючись, що Тіш не сприйме її за ще одну іграшку. Я дуже хотів спростити їм життя. Їхнє велике кохання мало тривати! Мені кортіло побачити, як за моєї скромної підтримки квітне те, чого в мене ніколи не було.
Час від часу дівулі залишали Брюссель. Я отримував поштівки з Остенде, Кельна, Парижа — навіть якщо не давав грошей на поїзд; від контролера завжди можна сховатись у вбиральні — пояснили мені вони. На поштівці Лів зазвичай дряпала кілька речень і обов’язково запитувала: «Ти ж погодуєш Тіш?». Оділь додавала «bisous»[2] і свій підпис.
Звісно, я годував Тіш. Щодня ставив тарілку з сухим кормом і обрізáв плющ, який відчайдушно вився. У гаражі без воріт сідав на вологий матрац обличчям до саду і слухав дроздів та снігарів, які рятувалися від міста у клаптику гущавини. Почувався охоронцем Райку. Однак приручити Тіш було несила: за відсутності дівуль кіт блукав невидимцем.
Крапка в цій історії замайоріла того дня, коли Лів, важко відсапуючись, заявила у слухавку: «Я на Південному вокзалі. Повертаюся до Нідерландів. Оділь хотіла мене вбити». Стояв початок липня, після нашої першої зустрічі біля парку минуло менше року. Я перехопив її на вокзалі перед відправленням швидкісного потяга на Амстердам. Лів на відстані показала мені рубець від ножа. Біля аорти, завдовжки приблизно сім сантиметрів. На щастя, рана виявилася поверховою. Дізнавшись про інцидент, батько Оділь негайно вислав їй грошей на лікаря і квиток — певно, востаннє, бо він давно вже вирішив не виправляти доньчиних помилок.