— Я вибігла з гаража у шкарпетках, ридала! — розповідала Лів. — Я бігла вулицею, кликала таксі, геть нічого з собою не взяла, навіть гроші забула. Я крикнула «До лікарні!». І проплакала всю дорогу, прикладаючи хусточку водія до шиї...
Лів дедалі повторювала, що її від’їзд — остаточний. У неї був маленький наплічник, у руці вона тримала «Братів Карамазових». Книжка, яка всюди подорожувала з нею, геть витерлась, але була чистенькою, ніби щойно взятою в бібліотеці, де вічно чекали на її повернення. Окрім рідної нідерландської Лів доволі незлецьки володіла англійською і французькою. Я навіть зауважив, що вона пробувала писати, бо після квапливої втечі з Брюсселя вона стала слати мені листи на двох-трьох аркушах із містечка Зволле. Дрібненькі густенькі літери, втім, цілком читабельні. Серед іншого, Лів розповідала про своє нове життя, повідомляла, що заради Достоєвського хоче вивчити російську мову. І запитувала: «Чи бачив ти Тіш?».
«Ні, — відповів я. — Про нього новин немає, але я збираюся навідатись до Райка».
Я збрехав. Я зволікав.
Насправді я заходив до гаража — крадькома, остерігаючись Оділь. Там не було нікого, і Тіш я не зустрів. Мисочка порожніла, пакет із кормом подер лис або куниця, плющ безсоромно розрісся, нове яскраво-зелене листячко виблискувало у вологому мороці. Я зауважив, що журнали на матраці вкрилися пліснявою. Виникла думка забрати альбом Гауді на згадку про Лів і Оділь, та в цій вогкій магмі я його не знайшов.
Наступного після невдалого візиту до Райку дня Оділь залишила мені повідомлення — ніби якась незрима істота попередила її, що я там досі блукаю. «Привіт! Ведеться мені тепер добре. Мешкаю в єврочиновниці! Шикарна місцина. Ходи у гості».
Що вона хотіла мені цим сказати? Що «піднялася», як висловилася тоді, під час нашої першої зустрічі? Що сподівалася, що ми з Лів досі спілкуємось? Оділь була ще тією штучкою, до того ж, напевно, досі любила Лів, тож хотіла перетворити мене на ланку, янгола-вісника. Проте, згадавши про рубець від ножа, я твердо вирішив, що через мене Лів більше ніколи нічого не дізнається про Оділь.
Тож я пішов до єврочиновниці — нової жертви Оділь. І там я побачив Тіш. Кіт уже не тинявся абиде. Тримався всередині, ніби ув’язнений, нервово походжаючи від одного шкіряного крісла до другого, визираючи у величезне вікно; Тіш скидався на хижака у клітці. На його шляху зачиняли всі вікна, адже помешкання містилося на дев’ятому поверсі, тож він міг убитися, шукаючи волі назовні. Оділь не змінилася: ті самі неслухняний чубчик, косий погляд, крижана посмішка. Не дивно, що Лів кохала її без пам’яті. Я просто спостерігав за їхнім коханням, сидячи поруч біля високих свічок у Райку. Я був свідком історії їхнього кохання і хресним Тіш, якому час від часу приносив акуратно складену купюру у двадцять євро. Нині ж Оділь опинилася в обіймах чиновниці, спала у справжньому ліжку — словом, як і збиралась, Оділь піднялася, залишивши надто крихке кохання до Лів на користь зручної квартири, де біля вікна, мов неслухняне дитя, мурав Тіш.
Минуло трохи часу. Я намагався забути про цю пригоду. І доволі туманно відповідав Лів.
Якось уночі, близько четвертої ранку, задзвонив телефон. Дзеленчав досить довго. Дивні дзвінки вже певний час будили мене серед ночі. Я ж не насмілювався відповідати, переконував себе, що хтось помилився номером, та насправді боявся за свою роботу, за недороблені справи та сон, необхідний для виконання обов’язків. Цього разу я зістрибнув із ліжка і скотився по сходах. «Ну все, годі!»
Поки я біг до вітальні, телефон замовк. Якусь мить я не відводив від нього погляду, босоніж стоячи на холодній плитці; я дивився на мовчазний апарат, ніби ображений, що нарешті на нього звернули увагу; зі слухавки, прикладеної до вуха, не долинуло ані звуку — ні голосу, ні гудків, глухе мовчання. Принаймні двадцять секунд я вслухався в тишу, втім, не повну тишу — її уривав далекий шум радіо. Це переносний хатній телефон, тож часом трапляються дивні голоси-паразити, і коли я нервую, то здається, що шум гучнішає. Тож я вслухався у дратівливу тишу й питав себе: як сталося, що телефон, замість усім відомих гудків, пропонує мені цю сповнену шумів тишу — так, ніби я був у глибокій печері і здаля долинали звуки зовнішнього світу.
Тож двадцять, тридцять, сорок секунд я мовчав, притуливши вухо до слухавки, і раптом почув:
— Алло, це ти?