Сталось це дуже швидко. Оголошення в газеті. Прийти в певні день і час — єдиною кандидаткою була я. Подружжя — років під шістдесят, стрункі, спортивні, засмаглі ще до відпустки. Вони запевнили, що не варто боятись залишатися тут самій, хай навіть уночі, адже вілла обладнана сигналізацією. І показали білу коробку. «Вмикається тільки в разі вторгнення, код є у сторожа». Як їх послухати, то код вирішував усі проблеми: давав змогу заходити, виходити, вимикати нестерпну сирену, коли вона вмикалась. Пригадую, як подумала тоді: непогано було б мати звичайний код, щоби вільно виходити зі свого життя і повертатися до нього. А потім зауважила над дахом вілли схожих на стріли серпокрильців, почула їхні крики; їхній лет скидався на шрами — важко знайти ліпший опис враження від цього різкого руху. «Як на мене, — прорекла я нарешті, аби хоч щось сказати, — крики серпокрильців сповнені перемоги і відчаю». Здається, мої слова причарували господарів вілли. Почасти в цьому реченні вчувалась література. Можливо, саме тому вони вирішили довіритися мені? Хоча вислів «як на мене» — не досить пристойний для незнайомки, якій вони показували свій маєстат. На щастя, я завжди справляю враження врівноваженої дівчини. Ніхто й не здогадується, що всередині мене є гризоти, холодні чи теплі протяги, що перетинаються і утворюють вихори — подібне можна побачити, коли плаваєш у глибокому ставку.
Першого ж дня сторож показав мені захоплений лататтям став. Водяні лілії завжди нагадували мені порцелянові квіти, якими прикрашають могили. Коли ми підійшли, жаби замовкли. Над ставком гасали бабки. Сторож зауважив, що природний резервуар води — важливий чинник для відновлення біорозмаїття, порушеного через зникнення багатьох видів. Позаяк я виявила непідробний інтерес, він додав, що варто говорити не про «потепління клімату», а про «зміну клімату», адже насправді нам невтямки, що саме діється.
— Фахівці зазвичай кажуть про «ефект латаття». Спершу на поверхні ставу з’являється один листик, потім другий, третій, згодом вигулькують квіти, якими всі так захоплюються — приміром, як зараз ви. Та захоплення триває недовго: кілька квіток на ставі свідчать про швидку, до кінця сезону, колонізацію води лататтям. Рослини з’являються по експоненті, і це вже не звістка, а закон і феномен. Під поверхнею клубиться коріння, його стає дедалі більше, а коли виникають зелені листочки, уже пізно: буквально за кілька днів латаття здушує бідолашний став.
Мені здалося, що сторож уживав надто літературні слова.
— Доводиться, — виснував він, — повертати чистоту в природний спосіб. Викопувати і виривати!
Дві бабки літали, зчепившись, ніби продовжуючи одна одну. Таке враження, ніби птах обережно поклав рожеві квітки латаття на бездоганно круглі листки. Насправді ж усе це постало з глейкого клубка коренів.
— Вам не здається, що наш погляд уже ніколи не буде невинним? — спитала я.
Сторож зирнув на мене з висоти своєї мужньої зачіски; він мав коричневі з позолотою очі та довгі густі майже жіночі вії.
— Якщо ви таким чином хочете сказати, що природа прекрасна, як і завжди, але нам здається недужою, — тоді я згоден, ми вже не невинні.
І він усміхнувся мені. Усмішка вийшла сумна. Я зрозуміла, що він думає про це постійно, що, хоч він і допомагає невтомно природі, усвідомлення занепаду планети не залишає його.
Коли увечері, насолоджуючись поверненням прохолоди, я обходжу маєток, то завжди проходжу повз став. Спостерігаю за парою приклеєних одна до одної бабок і щоразу думаю — чи це одні й ті самі? На виході з парку раз у раз бачу пару білих котів. Їхній смух різко контрастує з темним тлом дерев, вони подібні до двох комет. Намагаюся ступати якомога тихіше, щоб устигнути попестити котів. Та вони щоразу тікають. Я захоплююсь їхньою впертістю, адже такий колір смуху має неабияк заважати при полюванні — жертви здаля помічають котів або ж коти самі стають легкою здобиччю. А втім, вони, здається, це усвідомлюють: я ще не бачила, аби коти так швидко вшивались. Іще є два вершники — пан і пані, — звиклі до темряви, зауважуючи мене, вони ввічливо вповільнюють ходу, а потім пускають коней у галоп, ніби я перепона, яку вони дбайливо обходять.
Бабки паруються, коти також, і коні, і вершники, і сторож зі своєю дружиною. А я одна-самітня, достоту як Мерлин.
Я не користуюся великим ліжком господарів, що стоїть посеред спальні, повної палісандрових меблів і сучасного живопису в червоно-чорних тонах. Мені виділили гостьову кімнату — зручну і нейтральну. Там є нічний стілець і нічник з Ікеї. З вікна відкривається не найкращий вид — з інших вікон можна бачити парк і гайок, а з мого лише вузький трикутник галявини з високими деревами по двох боках і хатинкою з червоної цегли, де мешкає сторож із дружиною, по третьому боці.