Коли білка зникла остаточно, вона пішла далі вивчати цвинтар — ніби шукаючи могилу свого родича. Прямувала неспішно, всотувала шкірою повітря і сонце. Місяцями вона кудись квапилася, бігла, намагалась уникнути думки про смерть. Аж раптом, тільки тому, що опинилася за тисячі кілометрів від дому й від могилки, а ще без Жана — усе припинилось.
Три години вона милувалася красою дерев і зворушливою суворістю стел, що виростали з густої трави. Одна вразила особливо. Вона вийняла із торбинки блокнот і на чистому білому аркуші занотувала:
Джеймс Сміт 1804–1868
Мері Е. Тайс, його дружина, 1807–1861
Їхні діти:
Ганна 1831–35
Джон Т. 1833–35
Чарльз Т. 1838–40
Айзек 1843–44
Меланхтон 1846–47
Памела 1841–50
Навпроти імен дітей вона написала: «4 роки, 2 роки, 2 роки, 1 рік, 1 рік, 9 років». І виконала нескладну арифметичну операцію: дев’ятнадцять поділити на шість дорівнює трьом. 3,1666. Саме такою була середня тривалість життя цих тендітних створінь — три з хвостиком роки...
Відколи вона повернулася з Нью-Йорка, щоранку, прокидаючись, повторює цю сторінку — як інші читають молитву чи виконують вправи з йоги. Вона думає про батьків, Джеймса і Мері Сміт, що спостерігали за смертю шістьох дітей і пережили їх, не наклавши на себе руки. Це так незбагненне, що вона каже собі — я теж пережила б це, можливо. Тому щоранку, прокидаючись, вона розгортає блокнот на потрібній сторінці і знову бачить цвинтар Ґрін-Вуд та білку-пустунку, яку вабила присутність людини — їй подобається думати, що білку приваблювала саме вона. Коли вона повертається подумки до тієї миті, то не має відчуття, що йде по краю прірви. Її супроводжує присутність, яка високо перелітає будь-яку драму — мов білка стрибає з дерева на дерево.
Майже три роки тому в березні сталося дещо. У садку залунав пташиний спів. РСН. Немає чого додати. РСН. Страшна абревіатура. РСН: раптова смерть немовляти.
Їхнього немовляти.
Їхнього Руді.
Вона досі бачить, як він вовтузиться в колисці, гримає в пошуках сну — а наступного дня лежить страхітливо нерухомий у тій самій колисці, у тій самій дитячій кімнаті, пофарбованій під трафарет і з музичною люстрою під стелею. Решту деталей її пам’ять відмовляється видавати. На тому місці діра, щось, чого ніби ніколи не існувало й від чого її відділяє тоненька заспокійлива плівка, хистка крига, яка щомиті може тріснути під ногами.
О, як вона спала тієї ночі! Поруч мирно похропував Жан. Тоді вони ще разом бачили сни. Хіба зрозуміє їх хто, крім інших батьків у жалобі? Вона була матір’ю, Жан був батьком, разом вони втратили дитину, вони втрачають її знов і знов, щоночі, і смерть роз’єднує їх. Вони про це ні з ким не говорять — ще менше згадують це між собою. («Добре спала? — Так, а ти? — Я також. Слухай, твоя кава готова. — Дякую, любий».) Певно, тієї ночі їх розвела тиша. І саме тиша тримає їх разом — мов брата й сестру — під одним дахом. Вони ніби поставили між собою пустку, щоби Руді посів іще більше місця — мертвим він ніколи не зможе рости нормально, дивлячись у майбутнє, де батьки мають зникнути значно раніше за нього. Життя триває довго. І буде ще довшим. Чи Жан повернеться колись до неї вночі — чи вона знову відчує його тіло, побачить його жести, почує лагідну мову?..
Їй відомо лише, що маленька спільниця з цвинтаря Ґрін-Вуд належить до виду гудзонських червоних білок. Вона подивилась у мережі. «Гудзонські червоні білки (Tamiasciurus hudsonicus) живуть самотньо, та іноді самичка усиновляє білченят-сиріток». Дослідників дивує, що сирітки належать до тієї самої родини — а отже, новоспечена матуся доводиться їм тіткою або бабусею. Виходить, червоні білки добре знаються на сімейних зв’язках. Вона ніде не знайшла пояснення, чому дослідники дійшли такого висновку. Просто зазначила про себе, що не минає і тижня, щоб у газеті або журналі не повідомляли про наступний захопливий доказ того, що в тварин також є клепка. Тварини не дивували її ніколи. Якби Руді мав змогу вирости, вони разом гуляли б у лісі, разом милувалися б оленями, лисами, сойками, скарабеями, вони з Жанок розповіли б Руді, що білка впізнає своїх по крику, а коли крику не чути, біжить перевірити, чи все гаразд — і в разі чого бере піклування про сиріт на себе. Хіба, зрештою, це аж так дивно? Діти це розуміють швидше, ніж усі вчені світу.