Як і червоній білці, їй важко зібрати думки докупи. Дерево, кущ, мавзолей — тіло, дух, смерть — Жан, Руді, вона... Трикутник. Того дня вона спостерігала за білкою, і на мить біль нічого не важив. Тієї миті вона припинила думати, нервувати, протестувати — і знайшла інший кут зору. Так само і білка — замовкає, коли стрибає.
До Нью-Йорка все було інакше. Місяцями вона почувалася, мов у тенетах думок, у центрі яких був Руді. Щось усередині неї вдень і вночі лютувало, знесилювало її від смутку — так само білка не має змоги стрибнути кудись, крутячи злощасне колесо. Щодня, розлучена з Жаном вночі, вона кудись бігла — і прокидалася, не тямлячи себе від тривоги, ніби перед нею стояла б власною персоною Смерть.
І все ж вони уважно ставились одне до одного. Вона робила Жанові корисні подарунки — секатор, набір кухонних ножів, машину «Неспрессо», у якій він тепер щоранку готував їй каву. Щодо нього, то він дарував переважно дбайливо підібрані книжки. Останнього разу вона отримала прекрасний альбом художника Хокусая. З книжки вона дізналася, що «залюблений у живопис старець» (так він сам себе називав) колись дуже давно ілюстрував книжку під назвою «Wakan inshitsuden» — приблизно це означає «Наслідки невидимої поведінки»; і «невидима поведінка» полягає в комплексі «непомітних добрих і поганих вчинків».
Невидима поведінка. Вислів не йшов їй із голови. Він нагадував їй, що до появи Руді їхнє життя було лише низкою «добрих і поганих вчинків». Адже протягом років вона і Жан потайки «скакали в гречку», не цікавлячись невірністю одне одного. Хоча час від часу вони про це говорили, фраза в телефоні «абонент наразі недосяжний» — хай навіть вони й досі ділили ліжко — була красномовно відвертою. Частково «невидима поведінка» постала із переконання, що вони — розумні сучасні люди: одружені, але вільні. Рятувало їх тільки ліжко. Широке ліжко, де вони поєднувалися щоночі. Можливість простягнути руку — і торкнутися іншого. І нарешті разом загадати собі дитину.
Зрештою, народження дитини (нарешті їм було даровано Руді, їхню радість і щастя) мало що могло змінити. Вони не мали часу, щоб усвідомити це. Бо одного ранку — того жахливого ранку, коли лікар визнав, що для Руді вже було надто пізно, — вони відразу збагнули: цьому життю вже край. Вони переїхали, аби не бачити дитячу кімнату — кімнатку, пофарбовану під трафарет і з музичною люстрою під стелею. У своєму новому домі вони продовжували певний час вести свої подвійні життя, але насолоди не мали. Таке враження, що зраджували вони одне одному разом із маленьким небіжчиком — і через нього вони тікали одне від одного, аби ще хоч раз відчути пульс життя. Це вже не скидалося на гру — тільки б відчути себе живими. Вони з Жаном були надто далеко одне від одного.
Уже певний час вони спали окремо. Невже вони отак миттю зістарились? І все одно ще не так давно вона думала про Жана. У її сні він був гарним, ніжним, веселим (згідно зі стандартами такі сни на благо), і вони божественно кохались. Вона розповідала Жанові таємниці (сон не уточнював, які саме), просто розмовляла з ним, довірливо, достоту частинка «історії чоловіка, жінки й дитини».
Авжеж, ішлося про сон. Коли несила позбутися думок, вона розгортає блокнот на потрібній сторінці. І перечитує напис зі стели на цвинтарі Ґрін-Вуд, імена мертвих діток, дати, які відкривали і завершували їхні мініатюрні життя. Думає про їхніх батьків, Джеймса і Мері, про десять років, проведених сам-на-сам у жалобі за шістьма небіжчиками, — а потім вони й самі нарешті пішли. Тато, напевно, мав роботу, клуб і коханку. А до яких витівок вдавалася мати, щоб виживати всі ці роки? І вона уявляла Мері, яка день у день сиділа перед стелою, де невдовзі мали вигравіювати і їхні імена. Вона уявляла, як Мері дивилася на Гудзон, на хмари, що бігли небом, як вдихала повітря на пагорбі, подібному до полотна художника-романтика. Хтозна, може, вона влаштовувала тут пікнік із вином? А може, після всіх цих смертей, спробувала кількох коханців і мріяла залишити чоловіка? У ті часи для одруженої жінки це були неприпустимі речі. Чи випивала вона на могилі? Чи клала квіти? Можливо, збирала камінці та шматки кори і залишала на плиті, під якою спочивали її любі дітки. Одного дня Мері помітила пломінець на галявині, засипаній жолудями. Наступного дня білка повернулася — за кілька метрів від могилки вона дивно покрикувала. Іншого дня білка видерлася на дуб, який кидав тінь на галявину, і розмовляла сама з собою, ніби вирішила вдочерити жінку, яка розгубила дітей. Тоді вона тихо підвелася, стала під гілкою, де вмостилася білка, і почала зойкати ледве чутно. Білка замовкла, заслухалася — еге ж, їй дійсно здалося, буцімто білка уважно її слухала. Зрештою тваринка знову почала незграбно посвистувати і покрякувати — утім, дотримуючись ритму. Мері не вірила власним вухам. Вона знову завела своєї — білка продовжила, змішуючи дедалі незвичніші звуки. Білка ніби впізнала її — Мері вже стала їй за родину, вони розмовляли однією мовою. Вони захопилися одна одною — і це тривало щоразу, як одна з них поверталася до могилки, аж поки померли і білка, і Мері.