Выбрать главу

Пізніше, склавши валізу, я зиркаю у велике вікно вітальні і бачу, що вони лежать одна поруч одної. І на душі в мене стає спокійно.

Тиждень у тата минає. Відчуття гнітючі, я й сам почуваюся старим і намотую безнадійні кола. На щастя, раз на день приходить смс. «Усе гаразд, Шам-Шам така чарівна, нам добре разом» тощо. Я не здивувався б, якби Манджю сказала, що вночі вона спить на дворі, захищаючи качку від робота Франс. Або щоби побачити, як місячні промені огортають білим сяєвом спинку Шам-Шам, яка безтурботно спить на галяві.

У день мого повернення, варто було тільки поставити валізу, як Манджю кинулася до мене із криком: «Вона літала, літала!». І додала: «Таке враження, ніби вона хотіла зробити тобі подарунок!». Я прожогом вибіг у сад. І побачив мою Шам-Шам, що статечно, гордовито махала крилами, як часто робила й до мого від’їзду — здорові качки так ніколи не поводяться, здорова качка злітає легко, без зусиль, летить по прямій і сідає далі. А Шам-Шам відірвалася від землі силою шалених зусиль, ніби запускала поточений часом старовинний механізм, і полетіла, небезпечно петляючи. Я все думав, що вона ось-ось упаде, зламає лапку, що станеться щось погане, але вона прямувала до мети, о, мети досить скромної! — вона прямувала до нас. Шам-Шам зробила невеличке коло, повернулася до нас — достоту літак, що виробляє фігури для туристів і родин, які зібрались у неділю на шоу. На відміну від інших качок, які зазвичай крутять розмашисті петлі, не бажаючи летіти прямо, Шам-Шам, як я вже сказав, зробила маленьку кумедну незграбну петлю, мов фігуристка-початківка, яка вперше стала на лід; це було зворушливо та бентежно, я подумав, що є ще над чим працювати, аби це стало хоч на щось схоже, і все ж це була правда: ВОНА ЛІТАЛА, ВОНА ЗМОГЛА ЗЛЕТІТИ!

А я, грішним ділом, гадав, що цього вже ніколи не станеться.

Манджю не привласнила лаври. На її думку, Шам-Шам з точністю до хвилини відчула мить мого повернення й вирішила зробити мені подарунок. Звісна річ, це був дарунок і для Манджю, о так, СПАСИБІ величезне! Словом, ми всі троє — додам сюди і Шам-Шам, яка, бочком приземлившись сяк-так, із гордим виглядом підійшла до нас, — ТРІУМФУВАЛИ (така собі трійця — дві самиці й один самець).

Того самого дня Манджю сіла в потяг і поїхала — як завжди, боялася турбувати мене. На неї чекали її протеже, певно, весь тиждень діставали її повідомленнями: «Коли повернешся? Без тебе нудно. Їсти не можемо. Гуляти не хочемо». Манджю поверталася до комунального помешкання і бджолиного існування. У мене вона добре відпочила, удосталь розважилася з Шам-Шам — я бачив це по її усмішці та по щоках, що округлились трохи.

Наступного дня й решту днів я провів, очікуючи на повторний трюк Шам-Шам. Кортіло, аби щодня вона ставала впевненішою. Щоб перелетіла зрештою на інший бік озера. Певно, я змирився б і з її втратою, аби тільки політ був того вартий, аби вона перемогла інших качок, що часто пнулися кудись удалечині і до яких Шам-Шам не приєднувалася ніколи. Мріяв я і про дружка для неї — маленького качура. Словом, сподівався на ліпше життя для Шам-Шам.

Однак — нічого. Ніби нічого й не сталося. Ми, приголомшені, ошелешені, ніби й не бачили її фігуру високого пілотажу. Ба більше, через два дні після від’їзду Манджю вона зникла. Я її кілька днів не бачив. Боявся найгіршого. Або найліпшого — можливо, вона зустріла коханого біля озера. Позаяк я не бачив, щоб вона поверталася, то розпитував рибалок, перехожих і велосипедистів. Багато разів довелось обійти озеро. Кожна качка вже була з парою — восени вони зазвичай паруються швидко. Качки весело брьохалися по двоє там, де іще кілька тижнів тому блукали берегом зграйками, мов школярі на уроці ботаніки, — та на відміну від дітлахів качки своїм гербарієм живляться, з апетитом скубуть водорості й намул.

Нарешті я з тяжким серцем відірвав погляд від берега, що не давав жодної надії на появу Шам-Шам, і глянув далі. І посеред озера я угледів ледь помітний обрис качки — самички, судячи зі скромного забарвлення пір’я. Розгублений, самотній, я став гукати: «Шам-Шам! Гей, Шам-Шам!» — і на мене оберталися здивовані люди. А качка, яка видалася мені схожою на Шам-Шам, віддалялася, ніби тікала від мене, не залишаючи центру озера, ретельно уникаючи берега, де я безнадійно махав руками. У мене майнула думка: це вона, нарешті звільнилася, вона самотня, як ми з Манджю. Жахлива і заспокійлива водночас думка. Авжеж, то мала бути саме вона — окрема пташка, достоту цятка на великому полотні чи човник серед розбурханого океану! Я тремтів від цього відчуття, моє серце палало високими почуттями, віяв вітер, дико сіріло небо й уряди-годи бліденьке сонце спалахувало на хвильках — усе здавалося трохи похмурим, та все одно живим, сповненим контрастів і надії.