Game over

_{- Ну, — подумав він, — зараз мене вже ніхто не зупинить. Я хочу додому!}

_{У цей час із приймальні почулися глухі важкі удари.}

_{- Рикпете, вони хочуть двері вибити!}

_{- Нехай хоч головою б’ються, тут ми їм не зашкодимо. Дивись уважно, якщо двері почнуть піддаватися, скажеш! Хлопці, - звернувся він до друзів, — шукаємо заклинання.}

_{Екран монітора, у якому відображалася його рідна кімната, був на рівні очей. Рикпет підняв руку й став постукувати по екрану кулаком, примовляючи слова, які першими спадали на думку:}

_{- Зброя. Стукіт. Мама. Стукіт. Тато. Стукіт. Хочу додому. Стукіт. Гірея. Стукіт. Чари. Стукіт. Гірея дурепа. Стукіт.}

_{Тим же займалися і його друзі.}

_{- Що тут за чортівня відбувається? — зненацька пролунав за їхніми спинами чийсь голос.}

_{Друзі обернулися. Посередині кімнати висів великий екран, із якого на них дивився якийсь дядько з бородою. Дядько був видний по пояс і зовсім чудернацько вдягнений: голова зав’язана хусткою вузлом назад, чорний шкіряний жилет з незліченною кількістю блискучих металевих кнопок і ланцюжків, які висіли в найнесподіваніших місцях. Жилет був розстебнутий на грудях, порослих густим чорним волоссям. На кінчику носа, тримаючись незрозуміло на чому, висіли сонцезахисні окуляри.}

_{- Ну, я чекаю відповіді!}

_{- А ви, власне, хто будете? — питанням на питання відповів Рикпет.}

_{- Я — Великий Процесор! Як ти, глюк, смієш зі мною так розмовляти?}

_{- Який я вам глюк? І чому ви мені «тикаєте»? Ми що, з вами разом свині пасли?}

_{- Що робили? — ошелешено перепитав Великий Процесор.}

_{- Свині пасли, — не зовсім упевнено повторив Рикпет. Він чув якось цей вираз від тата й, чесно кажучи, мав досить нечітку уяву про його значення.}

_{- Ні, ти явно не глюк… — розгублено сказав Великий Процесор. — То хто ж ви?}

_{- Ми всі заекранники. Гірея затягла нас до гри, щоб ми грали на її боці. Але ми не глюки, ми живі люди. І хочемо додому, а для цього треба знати заклинання. Ось.}

_{- Живі люди? У Заекранні?! Чипсете!!!}

_{Дід повернувся, і заекранники встигли прочитати на його спині зроблений блискучими заклепками напис: «Я тут головний». Напис був виконаний у формі ока, де зіницею служив займенник «Я».}

_{- До Гіреї! Негайно!}

_{І екран згас. Заекранники так і не зрозуміли, хто такий Чипсет і що йому доручив Великий Процесор.}

_{Рівномірні удари у двері раптом припинилися і за дверима почулося густе, низьке ревіння.}

_{- Волохатий дракон! — першим здогадався Кадим. Одним могутнім ударом дракон висадив двері, розметавши по кімнаті ретельно складену й, як вважали заекранники, цілком надійну барикаду.}

_{- Ну, ось і геймовер… — згаслим голосом сказав Васла.}

_{- Фігушки! — пробурмотіла Шаната, приклавши щоку до приклада. Клацнув самотній постріл, і в правому вусі дракона з’явилася друга дірочка. Програма зависла. Як і вперше, дракон, перелякано нявкаючи, спробував сховатися. Він стрибнув під стіл чарівниці, який, звичайно, розлетівся на шматки. Довгий хвіст зметнувся в повітрі й кінчик, який закінчувався невеликою пікою з кістки, зігнувся в бік екранів.}

_{- А-а-а!!! — закричав Рикпет, злякавшись, що дракон розіб’є монітори й повернення друзів у їхній світ стане неможливим. Кістяна піка стрімко наближалася до стіни з моніторів. Але вона не розбила екран, вона поринула в нього!}

_{- Геймовер! Геймовер! — закричав Кадим. — Заклинання! Це заклинання!}

_{Усі кинулися до своїх екранів. Програма швидко перезавантажувалася, і залишилися лічені секунди до перетворення переляканого кота на смертельно небезпечного нещадного волохатого дракона.}

_{- Шано, я знайду тебе в Києві!}

_{- Шукай на Подолі! Сотий ліцей! — і Шана, на льоту крикнувши заклинання, зникла в моніторі.}

_{Пролетівши крізь монітор, Рикпет тріснувся головою об шафу. В очах потемнішало. Але він був дома! Ура! Він був дома! Піднявся на ноги й оглянув кімнату. Хтось торкнув його за ноги. Рикпет, тобто уже Петрик, зреагував, з розвороту вдаривши ногою цього когось у м’яке черево. Цей «хтось» виявився його улюбленицею кицькою Ксюхою. Кицька, скривджено нявкаючи, полетіла під ліжко.}

_{- Лазять тут глюки… Ой!.. Ксюхо! Ксюнечко…}

_{Петрик засопів, поліз під ліжко й витяг за ногу перелякану кицьку. Він пригорнув її до себе й гладив, гладив, заспокоюючи й цілуючи в холодний вологий ніс. Кицька підняла притиснуті з переляку вуха, і на одному Петрик побачив дві невеликі дірочки.}