Переселенцями Ганька називає кілька сімей, які за останні роки перебралися з міста в село, купили собі порожню хату, яких тут півсела, та й хазяйнують, як-от Тетяна… Хоч і городська, а дає собі раду і дітям помагає.
Ганька переселенців поважає, хоч є серед них і не зовсім понімущі… Як оті, що невідомо звідки впали позаминулої весни на Савчине подвір’я: жіночка, чоловічина і двійко дітей. Усі — марненькі, тихенькі, наче вчаділи. Повилазять з хати, повсідаються на сонці — гріються. А що їдять — невідомо. Пасуться чи Божим духом живуть?! Гася, яка все знає, казала, що це або наркомани, або алкоголіки. В них начебто бандити за борги квартиру в городі забрали, а самих в село викинули, в Савчину розвалюху. От біда! Ганьці шкода стало — люди ж! А більше дітей — худенькі, мов комарики… Понесла виміняне в Тетяни молоко… А ті комарики пити його не вміють! Стала Ганька дітей научати, а батьків усовіщати, мовляв, що ви собі думаєте, людоньки?..
Саме на ту пору повз Савчину хату кудись Гафійку несло. Як побачила!.. Ото вже перепало Ганьці на горіхи! А ще більше — бідним наркоманам.
— Дурко! Воно, таке молоде, лиш спати, пити і курити хоче, а ти, така виробляла людина, будеш йому їсти носити! Таж воно, ледаче, і не прокинеться ніколи! Ану, вставайте шось робити, люди добрі, ви ж дітей маєте! Бо, от хрест святий, або бити буду, або здам у міліцію, або віддам тим, що вас сюди привезли! Бо ви нам тут непотрібні — наркоманію розводити!
Подіяло… Почали ворушитися, на городі порпатись. Ганька вкрала їм від своїх свиней відро бараболі на посадку, а від себе вділила ворочок квасолі, пригорщу кабакових зернят. Щось Гафійка, пересердившись, принесла. Так вони, ці нещасні, й обсадилися вперше в житті. А восени, відповідно, щось трохи й вродило. А щось Ганька з їдла чи й одежинки через тин перекидає, як на поле до племінників біжить. Оклигують, бідолахи, потрохи, дасть Бог, робити будуть, то й добром обростуть… О! добре, що згадала — треба буде якогось кренделика купити та передати гостинця комарикам. А чо’ ж не купити, коли є за що!
Отож ходить базаром Ганька, до себе усміхається, до людей вітається, а їх — усе село сповзлось! — а сама поки що до товару приглядається, бо в неї, дякувати Богу, є всього. Навалом! Відколи базари почалися, то вона вже три пари, та де! Лиш одних чунів п’ять пар купила! І три пари валянців на зиму. А джемпері-і-ів! А спідни-иць! А жакетів! А чо’ не купляти, як є за що? Є ж пенсія, хоч і мінімальна, але Ганьці вистарчає. Вистарчає, хоч Гафійка й перекривлює її: «Ага, вистарчає… від слова „старчиха“!» Наче забула Гася, як їм тяжко треба було на бураках чи фермі нагорбатитись у тому колгоспі, щоб хоч половину заробити з тої суми, що тепер задурно дають! Е-е, зараз Ганьці — добро-о-о! Ото вже добро! Усі нарікають: тому того бракує, тому — іншого. А Ганьці всього хватає! Одних халатів у неї зо три. Новісінькі. Лежать у шафі, бо куди їх вдягнеш? На люди не вийдеш, бо, каже Людка Марусина, некультурно у халаті по селу ходити. Хоч ті жінки, які не знають таких законів, ходять. Але Ганьці, знаючи порядок, якось невдобно… А до свиней — шкода… Бо халати такі вже гарнющі, що аж очі вбирають, бархатні, квітчасті… А свині, як вона переконалась недавно, не дуже розбираються у красоті. Або не звикли… Вже так було. Вирядилась вона якоїсь неділі в ружевий халат та й пішла свиням їсти давати, а вони, дурні, — у вереск. Збилися в купу в кутку хліва, їсти не йдуть! Ціла комедія! Петрова студентка Світланка казала, що то в них стрес був. А все тому, казала, що свині звикли до її заповзаного-замацаного, аж чорного фартуха, а тут — ружевий халат! Може бути… Видко, подумали, що якась чужа пані прийшла їх на продаж везти, чи до різника вести. Хтозна, що та бідна скотина собі у своїй голові думає… Ганька усміхається своїм думкам, хоч продавщиці на базарі цього не люблять, десь-то, думають, що з товару їхнього насміхаєшся, чи з них… Але більше тому, що їм самим не до сміху — їм треба товар збувати. А тут якась жінка, наче й недурна, ходить, посміхається знічев’я. Ганька продавщиць понімає, тому не обижається, коли одна з них каже наче привітно, а насправді з притиском і натяком:
— Не ходіть, тітко, і не мацайте, а щось купуйте, бо скоро будемо згортатися-збиратися!
А що купляти, коли у Ганьки усе є і то по п’ять пар і по десять штук? Але Ганька продавщицю понімає, тому й каже, не сердячись: