Барні засміявся — рідкісне видовище. У нього були маленькі дитячі зуби, тому ця радість видавалася трохи маніякальною, наче веселощі немовляти, коли воно відригує кашку в обличчя противного дядечка.
Старлінг замислилася, чи не забагато часу провів Барні в підземеллі з психами.
— А як щодо вас, вам ніколи не бувало… страшно після його втечі? Ніколи не думали, що він і по вас може прийти? — спитав Барні.
— Ні.
— Чому?
— Бо він сказав, що не прийде.
Дивно, та ця відповідь їх обох задовольнила.
Принесли яєчню. Барні й Старлінг зголодніли і кілька хвилин не відривалися від тарілок. Тоді…
— Барні, коли доктора Лектера перевели до Мемфіса, я попросила в тебе малюнки з його камери, і ти їх мені приніс. Що сталося з рештою речей — з книжками, записами? У лікарні немає навіть його медичної картки.
— Там був такий бардак, — Барні зробив паузу, стукаючи сільничкою по долоні. — Такий бардак, ну, ви розумієте, у лікарні. Мене скоротили, багатьох тоді скоротили, речі просто валялися без ладу. Ніхто не знає…
— Перепрошую? — перебила Старлінг. — Я за цим галасом не розчула, що ти сказав. Учора ввечері я дізналася, що примірник «Кулінарного словника» Александра Дюма з підписом і примітками доктора Лектера було продано на закритому аукціоні в Нью-Йорку два роки тому. Його придбав приватний колекціонер за шістнадцять тисяч доларів. Афідевіт, що підтверджував право власності продавця, був підписаний «Кері Флоксом». Барні, ти не знайомий з тим «Кері Флоксом»? Сподіваюся, що знайомий, бо його рукою підписана твоя заява на влаштування до лікарні, де ти наразі працюєш, тільки от ім’я стоїть «Барні». Він і податкову декларацію за тебе заповнював. Вибач, я не почула, що ти там раніше казав. Не хочеш почати ще раз? Скільки ти отримав за книжку, Барні?
— Близько десяти, — відповів Барні, дивлячись їй у вічі.
Старлінг кивнула:
— На чекові вказано десять із половиною. Скільки ти отримав за інтерв’ю з «Базікалом» після втечі доктора Лектера?
— П’ятнадцять штук.
— Круто. Молодець. Сам вигадав усю ту маячню, що їм наговорив?
— Я знав, що доктор Лектер не став би заперечувати. Він би в мені розчарувався, якби я не поводив їх за носа.
— Він напав на ту медсестру ще до того, як ти прийшов у Державну балтиморську?
— Так.
— Йому вибили плече.
— Здається.
— Йому зробили рентген?
— Мабуть.
— Мені потрібен знімок.
— Гм-м-м-м.
— Я з’ясувала, що автографи Лектера поділяються на дві категорії: одні написані чорнилом і зроблені до ув’язнення, а другі — крейдяним олівцем чи м’яким фломастером, уже в лікарні. Олівець коштує дорожче, але, гадаю, ти це вже знаєш. Барні, я вважаю, що ти маєш усі ті речі й хочеш потроху, роками розпродавати їх колекціонерам автографів.
Барні стенув плечима й нічого не відповів.
— Я вважаю, що ти чекаєш, поки Лектер знову буде в моді. Чого ти хочеш, Барні?
— Хочу побачити всього Вермеера[37], перш ніж помру.
— Чи треба питати, хто познайомив тебе з Вермеером?
— Ми серед ночі багато про що говорили.
— А ви не говорили про те, що він робитиме, якщо опиниться на волі?
— Ні. Гіпотези доктора Лектера не цікавлять. Він не вірить у силогізми, синтези чи абсолют узагалі.
— У що ж він вірить?
— У хаос. І в нього навіть не треба вірити. Він самоочевидний.
Старлінг захотіла трохи підіграти Барні.
— Ти так кажеш, наче сам у нього віриш, — відповіла вона, — і водночас уся твоя робота в Балтиморській лікарні полягала в тому, щоб підтримувати порядок. Ти був старшим санітаром, усім порядкував. Ти і я, ми обоє задіяні в системі порядку. Доктор Лектер не зміг від тебе втекти.
— Я вже це пояснював.
— Бо ти ніколи не забував про безпеку. Попри те що в певному сенсі побратався з…
— Ні з ким я не братався, — сказав Барні. — Він нікому не брат. Ми обговорювали теми, що цікавили нас обох. Принаймні мені про ті речі було цікаво дізнаватися.
— Доктор Лектер глузував із тебе, коли ти чогось не знав?
— Ні. А з вас глузував?
— Ні, — відповіла вона, не бажаючи зачіпати почуття Барні, бо вперше усвідомила комплімент, закладений у насмішці монстра. — Він міг би глузувати з мене, якби захотів. Ти знаєш, де його речі, Барні?
— А що, за них призначено винагороду?
Старлінг згорнула серветку й поклала її під край тарілки.
— Винагорода така, що тебе не звинуватять у перешкоджанні правосуддю. Я вже раз відпустила тебе, коли ти поставив «жучка» на мій стіл у лікарні.
37
Jan Vermeer van Delft (1632–1675) — один із найвизначніших живописців золотої доби голландського мистецтва.