Миколка обережно заходив у воду по самісіньку шию, тоді повертався і плив назад. Він намагався плавати по-морському, зовсім без бризок.
Інколи йому це вдавалося.
Зате Ганнуся бризкалася найбільше. Вона «плавала» біля самісінького берега, ходячи руками по дну, і так молотила ногами по воді, що з водяного туману над нею здійнялася веселка.
— Дивіться, як я плаваю! — кричала вона. — Дивися, Костю, як у мене виходить! Правда, здорово?
Час від часу Ганнусині руки натрапляли на якусь ямку. І тоді з води долітало невиразне булькання, а на поверхні залишалися миготливі Ганнусині п’яти. Потому вона, немов ошпарена, вискакувала з води і над вербами здіймався її пронизливий крик:
— Рятуйте! Тону!
Наталонька, не відриваючись від своїх пасочок, спокійним голоском остерігала:
— Потонеш — додому не повертайся.
Цього вона навчилася у бабусі Віри.
Потому ми відімкнули човна, відштовхнулися від берега і по черзі гребли веслами аж до самісінької вечері.
Туга за мамою
Якось під вечір ми всілися на лавці під горіхом і заходилися виймати кісточки з вишень. Для варення.
Миколка Горобчик виявився неабияким майстром і в цій справі. Шпилька так і миготіла в його руках.
Язик теж не зупинявся ні на хвилинку.
Наталочка з задоволенням запускає руку у відро, де лежать вже чищені ягоди. Півличка у неї обмазане густим і липучим вишневим соком, і коло неї вже починають кружляти бджоли. Все ж, порадившись між собою, вони віддали перевагу відру. Напевно, вирішили, що в ньому соку поки що більше, ніж на личку в Наталі.
Лише Ганнуся працює мовчки. Сумує чомусь, а чому — ніхто не знає.
— Що з тобою, Ганнусю? — запитав я.
Вона лише зітхнула у відповідь. Правда, за хвилину запитала вже сама:
— Як ти думаєш, Костю, добре нам тут?
Тепер уже замислився я. Кидаю кілька очищених ягід у відро і лише тоді відповідаю:
— Не знаю, як тобі, а на мене — то кращого місця в усьому світі не знайти.
— І мені також дуже-дуже тут подобається, — чесно визнає Ганнуся. — Тільки я весь час думаю про те, як там мамі на тому тигрячому сході?
— Немає тигрячого сходу, — негайно поправляє Ганнусю Миколка Горобчик. — Є просто схід. Або Далекий Схід.
Ніби й не чує його Ганнуся, провадить далі сама до себе:
— Таке скажеш, Ганнусю! — заперечив я. — З чого б це вона заблукала? Що їй — робити більше нічого?
І все ж, жаль мені стало Ганнусю, дуже жаль. Он вже до чого затужила — навіть віршами почала говорити…
І Миколка Горобчик теж, бачу, замовк. Замислився над чимось. Я вже не раз помічав, що варто Ганнусі засумувати, як йому теж стає не по собі.
Лише Наталочці ніколи журитися. Вона діло робить. Її невтомна рука все бігає й бігає від відра до рота…
Великі лови
Сьогодні неділя. Ніхто не працює, всі відпочивають. Хто на річці купається, хто до лісу подався, хто в садку розкошує.
І лише я стою в темному кутку на кухні.
Дожився…
А як же чудово починався цей недільний день! В небі — ні хмарини. Тиша, спокій. Навіть вітерець, і той кудись щез. Лише пташки щебечуть.
З самісінького ранку всілися ми в садку за шаховою дошкою. Проти мене грали Миколка з Ганнусею, ще й Наталочка їм допомагала. Аби гра була рівною, я з самого початку віддав дві тури, потім зняв з дошки слона — і все одно вигравав.
Атож, день починався для мене чудово.
Та незадовго до обіду, коли ми закінчували п’яту партію, з хати вийшла мама. Вона була одягнена так, як одягалася завжди, коли йшла в село.
Мама подивилася, як ми граємо, поцікавилася результатом і, дізнавшись, покартала мене за те, що я такий безсердечний — збиткуюся над маленькими дітьми. Потім сказала:
— Пройдуся до крамниці і на пошту. А вам, коли ви не проти, можу доручити одну справу.
— Ми не проти, — відповіла за всіх Ганнуся.
— А яка справа? — поцікавилася Наталочка.
— Хвилин за п’ятнадцять треба загнати квочку на кухню у гніздо. Я її вже погодувала і випустила погуляти. То не забудете?
— Можеш спокійно іти на пошту, — сказав я і мимоволі погладив потилицю. — Зробимо все як слід.
Атож, квочку ту я навряд чи скоро забуду. Ще й досі, коли добре помацати, відчуваю ґулю на голові.
Правда, я так і не розгледів був її до пуття. Надто вже турботливою виявилася та квочка, гніздо своє залишала рідко. Знаю лише, що вона біла і з чубчиком на голові.
Зіграли ми ще дві партії. І знову я виграв.
— З тобою нецікаво грати, — сказала Ганнуся і зібрала фігури в коробку. — Нумо краще заженімо в гніздо квочку.
А квочка — ось вона, поруч з нами ходить. Щось вишукує у траві, чубчиком стріпує…
Відчинили ми двері до кухні. Проте навіть не дивиться квочка в той бік. Навпаки — то погребеться в спориші, то щось склюне. І поволеньки в кукурудзу прямує.
— Що це з нею? — запитала Ганнуся. — Вчора, так сама прибігла. Не встигла бабуся й двері відчинити, як вона одразу в гніздо вскочила.
— Еге, ще й як вскочила, — підтримала її Наталочка. — Трохи мене з ніг не збила — я на порозі стояла.
— Так то вчора було, — заступився я за квочку. — А сьогодні бачиш, який чудовий день! Тож і не хочеться їй у темряву лізти. Правильно, Горобчику?
— Все може бути, — ухильно сказав Коля.
Почали ми заганяти квочку до кухні, але з того нічого не вийшло. Рознервувалася квочка, розкудкудакалася на весь куток і таки дременула в кукурудзу.
А на цей гамір звідкілясь прибіг півень і почав страшенно обурюватися.
— Куд-куди! — репетує, мов навіжений, — куд-куди! — Чого це ви, мовляв, за нею ганяєтеся, що вона вам поганого зробила?
— Так у нас нічого не вийде, — зауважила Ганнуся. — Доведеться, мабуть, цю квочку ловити.
— Ага, — підтримав її Коля, — доведеться ловити, іншого виходу немає. Інколи квочки покидають гніздо.
— Але це так довго, — поморщився я. — Ні, треба придумати щось інше.
— А що саме? — запитала Ганнуся.
Я замислився.
— Ну, насипати, наприклад, зерна. А на ньому розкласти сильце.
— Так-так! — палко підтримала мене Ганнуся. — Розкладемо вели-и-ке сильце, а самі заховаємося в кущах. Прийде квочка зерно клювати, а ми — смик за мотузку!
— І квочка в наших руках, — підтримав її Миколка, але тут же розсудливо додав: — Та ще невідомо, чи спіймається вона в сильце. Може, й зовсім не прийде.
— Прийде, нікуди вона не дінеться, — запевнив я його і, не гаючи часу, скомандував: — Нумо, Ганнусю, збігай в комірчину по зерно! А ти, Колю, принеси моток шпагату. Я його в тебе на стіні бачив.
Зробили ми все, як і задумали. Потім заховалися за кущами порічок і почали чатувати на квочку.
Тільки першою прибігла не квочка, а той же півень. Розгрібає він зерно лапами, скликає курей:
— Ко-ко-ко!
Мерщій, мовляв, біжіть сюди, а то буде пізно!
На цей заклик збіглися всі кури. А було їх аж восьмеро. І миттю розклювали квоччині зерна.
Довелося Ганнусі ще раз збігати до комірчини.
І знову першим був півень.
— Так я до вечора бігатиму по зерно, — незадоволено зауважила Ганнуся і змахнула рукою. — Ану, киш звідсіля!
Від несподіванки півень підстрибнув, зачепив лапою сильце і сам себе спіймав.
Помиляється, ой, як помиляється той, хто гадає, ніби переляканого півня легко звільнити з сильця! Поки ми з Горобчиком розплутували мотузку, він показав нам усе, на що тільки здатні його крила, кігті і дзьоб. Дісталося навіть Ганнусі, що хоробро кинулася нам на допомогу. Неушкодженою залишилася лише Наталочка. Вона завбачливо сховалася за шаплик і звідтіля стежила за нашими героїчними зусиллями.